Надворі було темно, а понад горами снували довгі промені прожекторів. Тут на фронті використовували великі прожектори, встановлені на вантажівках, і нерідко, проїжджаючи вночі біля позицій, можна було побачити край дороги таку вантажівку, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу. Ми проминули цегельню й зупинилися біля головного лазарету. Знадвору вхід захищав невеличкий навіс з зеленого гілля, і нічний вітерець шурхотів у темряві висохлим під сонцем листям. Усередині світилося. Майор розмовляв по телефону, сидячи на ящику. Один з лікарів, капітан, сказав, що наступ відклали на годину. Він запропонував мені склянку коньяку. Я оглянув дощані столи, інструменти, що виблискували від світла, тази й закупорені корками бутлі. Ґордіні стояв у мене за спиною. Майор підвівся від телефону.
— Зараз починається, — повідомив він. — Вирішили таки не відкладати.
Я визирнув назовні і бачив у пітьмі, як понад горами позаду нас снували промені австрійських прожекторів. Якийсь час ще панувала тиша, а тоді з усіх гармат позаду відкрили вогонь.
— Савойя, — сказав майор.
— А що чути з їжею, майоре? — запитав я.
Він мене не почув. Я повторив запитання.
— Ще не привезли.
Почувся свист, і у дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Тоді ще один, і крізь гуркіт від вибуху було чутно, як розлітаються навсібіч уламки цегли і грудки землі.
— А що у вас є з харчів?
— Є трохи спагеті, pasta asciuta, — сказав майор.
— Давайте, що маєте.
Майор сказав щось ординарцеві, той зник десь у закутку, а тоді повернувся з металевою мискою, в якій були холодні варені спагеті. Я передав її Ґордіні.
— А маєте трохи сиру?
Майор неохоче буркнув щось ординарцеві, і той знову зник у глибині, повернувшись із чверткою кружала білого сиру.
— Дуже вам дякую, — сказав я.
— Я б радив вам перечекати тут.
Надворі біля входу щось поклали на землю. Один з двох чоловіків, які це принесли, зазирнув усередину.
— Заносьте його сюди, — розпорядився майор. — Що з вами таке? Хочете, щоб ми самі по нього вийшли?
Двоє санітарів підхопили пораненого під руки й за ноги і занесли в лазарет.
— Розріжте мундир, — звелів майор.
Він тримав пінцет з куском марлі. Обидва капітани скинули шинелі.
— Можете йти, — сказав майор двом санітарам.
— Ходімо теж, — звернувся я до Ґордіні.
— Я б радив вам перечекати, поки скінчиться обстріл, — зронив через плече майор.
— Люди голодні, — сказав я.
— Тоді, як знаєте.
Ми вийшли на двір цегельні й побігли. Біля самого берега річки вибухнув снаряд. Другого ми й не чули, аж поки нас ударило вибуховою хвилею. Ми розпласталися на землі, і після спалаху, гуркоту і смороду почули свист осколків і грюкіт обваленої цегли. Ґордіні схопився на ноги й побіг до бліндажа. Я кинувся за ним, тримаючи в руках присипаний цегляним пилом сир. У бліндажі троє водіїв сиділи попід стіною і курили.
— Тримайте, патріоти, — сказав я.
— Як там машини? — поцікавився Манера.
— В порядку.
— Налякалися, Tenente?
— Ще й як, чорти б його побрали, — сказав я.
Я дістав ножа, розкрив його, витер лезо і зрізав із сиру верхній брудний шар. Ґавуцці подав мені миску зі спагеті.
— Ви перший, Tenente.
— Ні, — заперечив я. — Поставте на землю. Будемо їсти разом.
— У нас нема виделок.
— Ну, й чорт з ними, — сказав я англійською.
Я покраяв сир на шматочки й поклав їх на спагеті.
— Сідайте ближче, — сказав я.
Вони присунулися й чекали. Я схопив спагеті пальцями й почав піднімати вгору. Вони злиплися у грудку.
— Вище тягніть, Tenente.
Я підняв руку ще вище, і спагеті почали відліплюватися. Я засмоктав їх ротом, відкушуючи кінці, почав жувати, тоді взяв шматочок сиру, прожував і запив вином. Вино мало металевий присмак іржі. Я віддав флягу Пассіні.
— Гидота, — сказав він. — Задовго було у флязі. Вона лежала в машині.
Усі їли, нахилившись підборіддями над мискою, закидаючи голови й засмоктуючи кінці спагеті. Я знову напхав їх повен рот, відкусив шматок сиру і запив усе вином. Надворі щось гупнуло так, що аж здригнулася земля.
— Чотиристадвадцятка або міномет, minnerwerfer, — сказав Ґавуцці.
— У горах немає чотиристадвадцяток, — сказав я.
— Там є великі шкодівські гармати. Я бачив вирви.
— То тристап’ятиміліметрові.
Ми далі собі їли. Щось бухикнуло й зачмихало, мов паровоз, що починає їхати, а тоді земля знову струснулася від вибуху.