Отже, ця книга вперше була опублікована у 1929 році того дня, коли біржа зазнала краху. А восени цього року вийде у світ ілюстроване видання. Скотт Фіцджеральд помер, Том Вулф помер, Джим Джойс помер (гарний друзяка, на відміну від офіціозного Джойса, вигаданого його біографами, котрий одного разу запитав мене напідпитку, чи не вважаю я його творчість занадто провінційною), Джон Бішоп помер, Макс Перкінс помер. Багато тих, хто мав померти, так і померли; повисли догори ногами біля якихось бензоколонок у Мілані або й були повішені, хто ліпше, хто гірше, в нещадно розбомблених німецьких містечках. А скільки померло безіменних людей — і майже всі вони дуже любили життя.
Книга називається «Прощавай, зброє», і відколи вона була написана, майже безперестанку, за винятком трьох років, десь точилася війна. Дехто дивується, чому це люди настільки заклопотані й одержимі війною, але тепер, після 1933 року, мабуть, уже всім стало ясно, чому будь-якого письменника повинен хвилювати цей тривкий, страхітливий, смертоносний і брудний злочин — війна. Я бачив забагато воєн і ставлюся до них упереджено, маю надію, що вкрай упереджено. Але автор цієї книги переконано вірить у те, що на війнах б’ються найкращі з кращих, або, скажімо так, просто добрі люди, бо що ближче ви опиняєтеся до лінії фронту, то кращих людей ви там зустрічаєте; але всі ці війни розпалюються, провокуються й оголошуються свинями, котрі конкурують між собою економічно й отримують від воєн зиск. Я переконаний, що тих людців, які провокують війну з метою нажитися на ній, необхідно розстрілювати першого ж дня, коли спалахує війна, і це мають робити ті довірені представники лояльних країні громадян, які згодом братимуть участь у боях.
Автор цієї книги з великою втіхою керував би цим розстрілом, якби його на це легально вповноважили ті, хто воюватиме, він стежив би за тим, щоб усе відбувалося якомога гуманніше й коректніше (бо немає сумніву, що дехто з розстрільної команди поводився б дещо коректніше за інших), і щоб тіла страчених були належним чином поховані. Ми можемо навіть домовитися, щоб їх загорнули в целофан або в якусь іншу новітню синтетику. Якщо ж урешті-решт виявиться, що я якимось чином спровокував нову війну або недостатньо коректно виконав доручені мені обов’язки, я буду готовий, хоч і не надто втішений, щоб мене відправила на той світ та сама розстрільна команда, після чого мене можуть поховати з целофаном чи без нього, або й залишити лежати голим на пагорбі.
Такою є моя передмова до книги, написаної майже двадцять років тому.
Ернест Гемінґвей
Фінка Віхія, Сан-Франциско-де-Паула, Куба
30 червня 1948 року
Розділ перший
Наприкінці літа того року ми мешкали в сільському будиночку з видом на річку, долину й гори. Русло річки було всіяне галькою й валунами, висушеними добіла під сонцем, а чиста і стрімка вода видавалася синьою у протоках. Дорогою повз хату проходили війська, здіймаючи куряву, що припорошувала листя дерев. Стовбури дерев також були припорошені, листя того року швидко поопадало, і ми бачили, як марширують дорогою війська, здіймається курява, падає обвіяне вітерцем листя, а солдати марширують далі, залишаючи по собі голу й білу від куряви, якщо не рахувати листя, дорогу.
Рік видався врожайним; долину рясно встеляли фруктові сади, а гори вдалині були руді й голі. У горах точився бій, і вночі ми бачили спалахи артилерійського вогню. Так, ніби пітьму протинали літні блискавиці, хоч ночі були прохолодні, і не відчувалося наближення грози.
Інколи ми чули в темряві, як повз вікно марширують війська і гуркотять тягачі з гарматами. Уночі було взагалі багато руху — мули, нав’ючені ящиками з боєприпасами, сірі вантажівки з солдатами, а ще машини з накритим брезентом вантажем, що рухалися повільніше за інших. Також і вдень тягачі волокли великі гармати, довгі дула яких були замасковані зеленими гілками, та й самі тягачі були вкриті зеленим листям гілок і виноградних лоз. Якщо дивитися на північ, то за долиною було видно каштановий гай, а тоді ще одну гору по цей бік ріки. За цю гору теж точився бій, але не надто успішно, і восени, коли почало дощити, з каштанів поопадало листя, гілки оголилися, а стовбури почорніли від дощу. Виноградники також світили голим тонким гілляччям, і все довкола стало мокрим, рудим і мертвотно-осіннім. Річка була оповита мрякою, на горі повисли хмари, вантажівки товкли й розпліскували на дорозі багнюку, військові у накидках теж були мокрі і брудні; мокрі були їхні рушниці, а під накидками в них спереду до поясів було причіплено по двійко шкіряних патронташів, сірих шкіряних сумок, обважнілих від набоїв, довгих і тонких патронів калібру 6,5 міліметрів, і ці патронташі стирчали з-під накидок так, що видавалося, ніби вояки, брьохаючи болотом, були десь на шостому місяці вагітності.