— Щось наш бліндаж не дуже глибокий, — сказав Пассіні.
— То був таки великий міномет.
— Так точно.
Я надкусив шмат сиру і ковтнув вина. Крізь гуркіт обстрілу я знову почув бухикання, тоді оте «чух-чух-чух-чух», аж раптом так спалахнуло, немовби розчахнулася льотка доменної печі і з неї шугонуло з ревом полум’я, спочатку біле, а тоді червоне і стрімке, мов вихор. Я спробував дихнути, але не зміг і відчув, що вислизаю з власного тіла — все далі, далі й далі, підхоплений цим вихором. Це сталося стрімко, і я збагнув, що помер, і що помилково думати, ніби вмираєш і все. Я так собі линув, але тоді відчув, що мене втягує назад. Я знову вдихнув і повернувся. Земля була розрита, а перед моєю головою стирчала розколота дерев’яна балка. Моя голова тіпалася, і я почув чийсь крик. Здається, хтось верещав. Я спробував поворушитися, але не зміг. Чув за рікою і вздовж неї стрілянину з кулеметів і рушниць. Тоді щось гучно шубовснуло, і я побачив, як злетіли й вибухли в повітрі освітлювальні снаряди, випромінюючи біле сяйво, бачив, як шугають у небо ракети, чув вибухи бомб, і все це однієї миті, аж тут зовсім близько біля мене пролунав стогін: — Mama Mia! Oh, mama Mia! — Я почав вигинатися, поки не вивільнив ноги, тоді перевернувся й помацав його. То був Пассіні, і коли я до нього доторкнувся, він закричав. Він лежав ногами до мене, і в темряві, яку прорізували спалахи, я побачив, що обидві вони були розчавлені вище колін. Одну цілком відірвало, а друга трималась на сухожилках і роздертій холоші, і цей обрубок смикався й шарпався, немовби сам по собі. Пассіні закусив собі руку і стогнав: — Oh mama mia, mama Mia, — а тоді: — Dio te salve, Maria. Dio te salve, Maria. О Господи Ісусе пристреліть мене Бога ради пристреліть мене mama mia mama Mia о пречиста діво Маріє вбий мене. Зупини це. Зупини. Зупини. О Господи Ісусе пресвята Маріє зупиніть це. Ой-ой-ой-ой! — а тоді вже задихаючись: — Mama mama mia. — Тоді він замовк, кусаючи руку, тільки обрубок і далі смикався.
— Porta feriti! — закричав я, приклавши до рота долоні. — Заберіть поранених! — Я спробував підповзти до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг поворушутися. Зробив ще одну спробу, і мої ноги трохи зрушили з місця. Тепер я міг підтягуватися на ліктях. Пассіні вже зовсім затих. Я сів біля нього, розстебнув свій мундир і спробував розірвати поділ сорочки. Він не піддавався, тож я спробував перекусити край тканини зубами. Тут я згадав про його обмотки. Я мав на ногах вовняні шкарпетки, а Пассіні, як і решта водіїв, носив обмотки. Але ж тепер у нього була тільки одна нога. Я розмотав обмотку, але тоді побачив, що немає потреби накладати джгут, бо він уже мертвий. Я впевнився, що він і справді помер. Треба було ще розшукати трьох інших. Я спробував випростатися й сісти, а в моїй голові відразу немовби зрушилися важки, завдяки яким ляльки закривають очі, гупнувши мене зсередини в очні яблука. Ноги мої були мокрі й гарячі, та й черевики в мене були гарячі й мокрі. Я збагнув, що мене теж поранено, нахилився й поклав руку на коліно. Але коліна там не було. Я його намацав аж на гомілці. Витер руку об сорочку, і коли бліндаж знову поволі осяяло світлом, я поглянув на власну ногу й мене охопив жах. О, Господи, пробурмотів я, забери мене звідси. Але ж я знав, що десь мають бути ще троє. Усього водіїв було четверо. Пассіні загинув. А отже, залишалося троє. Хтось підхопив мене під руки, а ще хтось підніс угору ноги.
— Є ще троє, — сказав я. — Один загинув.
— Це я, Манера. Ми пішли по ноші, але так і не знайшли. Як ви, Tenente?
— А де Ґордіні й Ґавуцці?
— Ґордіні перев’язують у лазареті. Ґавуцці тримає вас за ноги. Держіть мене за шию, Tenente. Вас тяжко поранило?
— У ногу. А що з Ґордіні?
— Нормально. То була велика міна.
— Пассіні загинув.
— Так. Він мертвий.
Поруч вибухнув снаряд, вони обидва припали до землі, випустивши мене з рук.
— Вибачте, Tenente. Хапайте мене за шию.
— І ви знову мене впустите?
— Ми просто перелякалися.
— Вас не поранило?
— Та тільки трохи обидвох зачепило.
— А Ґордіні може сісти за кермо?
— Не думаю.
Поки ми дісталися до польового лазарету, вони ще раз мене впустили.
— Ви сучі діти, — вилаявся я.
— Вибачте, Tenente, — сказав Манера. — Більше вас не впустимо.
Біля лазарету в пітьмі лежало на землі чимало таких, як я. Туди заносили й виносили поранених. Я міг бачити всередині світло, коли відхиляли завісу, щоб занести когось або винести. Мертвих складали збоку. Лікарі мали закасані до плечей рукави, і були червоні, мов різники. Бракувало нош. Дехто з поранених галасував, але більшість лежала тихо. Вітерець шелестів листям у навісі над дверима до лазарету, і вночі ставало досить холодно. Постійно заходили санітари з ношами, ставили їх на землю, знімали поранених і знову йшли геть. Коли мене принесли під лазарет, Манера відразу покликав сержанта-фельдшера, і той перев’язав обидві мої ноги. Він сказав, що крові витекло небагато, бо рану забило землею. Мною займуться чимскорше. Фельдшер пішов назад. Манера сказав, що Ґордіні не зможе керувати машиною. Йому розтрощило плече й поранило голову. Він почував себе непогано, але плече в нього заніміло. Сидів тепер, притулившись до цегляної стіни. Манера й Ґавуцці завантажили поранених і поїхали. Були в порядку й могли сидіти за кермом. Приїхали трьома санітарними машинами англійці, по двоє в кожній машині. Одного з тих водіїв підвів до мене Ґордіні, що мав страшенно блідий і хворобливий вигляд. Англієць нахилився наді мною.