— Вас тяжко поранило? — запитав він. Був височеньким чолов’ягою в окулярах зі сталевою оправою.
— У ноги.
— Маю надію, що нічого серйозного. Хочете сигарету?
— Дякую.
— Я чув, що ви втратили двох водіїв.
— Так. Одного вбили, а другий — той, що вас покликав.
— От не пощастило. Хочете, щоб ми взяли їхні машини?
— Я, власне, хотів вас про це попросити.
— Ми подбаємо, щоб усе було з ними гаразд, а тоді повернемо на вашу віллу. Двісті шостий, так?
— Так.
— Чудова місцина. Бачив якось там вас. Кажуть, що ви американець.
— Так.
— А я англієць.
— Та ну?
— Чесно, англієць. А ви думали, що італієць? Хоч у нас тут було в одній частині кілька італійців.
— Буде чудово, якщо ви візьмете наші машини, — сказав я.
— Будемо з ними вкрай обережні, — сказав він і випростався. — Цей ваш приятель дуже хотів, щоб я вас побачив. — Він поплескав Ґордіні по плечу. Ґордіні зіщулився й усміхнувся. Англієць перейшов на італійську мову, якою володів вільно й досконало. — Ну, от і все залагодили. Я побачився з вашим Tenente. Ми візьмемо дві ваші машини. Можете вже не хвилюватися. — Він знову звернувся до мене. — Тепер треба вас якось витягти звідси. Піду побалакаю з начальством. Заберемо вас з собою.
Він рушив до лазарету, обережно ступаючи поміж пораненими. Я бачив, як відхилилася завіса, блимнуло світло, і він зайшов усередину.
— Він вас припильнує, Tenente, — запевнив Ґордіні.
— А як ви, Франко?
— У нормі. — Він присів біля мене.
Невдовзі відхилилася заслона на вході до лазарету, і звідти вийшли двоє санітарів з ношами, а вслід за ними той високий англієць. Він підвів їх до мене.
— Ось цей лейтенант-американець, — сказав він їм по-італійському.
— Я можу зачекати, — мовив я. — Там є набагато важче поранені. Зі мною все гаразд.
— Годі вам, — сказав він. — Не робіть з себе героя. — А тоді додав італійською: — Піднімайте, але обережно з ногами. Вони в нього дуже болять. А він законний син президента Вілсона.
Мене підняли й занесли до польового лазарету. Там на всіх столах оперували поранених. Майор-коротун грізно зиркнув на нас. Упізнав мене й помахав щипцями.
— Ça va bien?
— Ça va.
— Це я його приніс, — сказав італійською високий англієць. — Єдиний син американського посла. Нехай тут полежить, поки ви будете готові зайнятися ним. А тоді я заберу його першим рейсом. — Він нахилився до мене. — Я пошукаю асистента, щоб підготував ваші папери, так буде швидше.
Він пригнувся в одвірку й вийшов. Майор розчепив щипці й кинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він почав перев’язувати пораненого. Тоді санітари зняли того чоловіка зі столу.
— Я займуся американським Tenente, — сказав один з лікарів-капітанів. Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я відчував різкі запахи медикаментів і солодкуватий запах крові. З мене стягли штани, і капітан почав свою роботу, диктуючи водночас асистентові-сержанту: — Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін і правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він торкнувся зондом: — Болить? — Господи, так!) з імовірною тріщиною черепа. Поранений на бойовому посту. Це, щоб вас не віддали під трибунал за навмисне калічення, — пояснив він. — Хочете ковточок бренді? Як ви взагалі в це все влипли? Що ви збиралися робити? Вчинити самогубство? Протиправцеву вакцину, будь ласка, і позначте хрестиком обидві ноги. Дякую. Зараз трохи вичищу, промию і зроблю перев’язку. У вас чудово згортається кров.