— А що завдало поранень? — асистент підвів голову від паперів.
— Чим вас поранило? — запитав лікар-капітан.
— Міною, — сказав я, не розплющуючи очей.
— Ви певні? — сказав капітан, розтинаючи рану й завдаючи мені різкого болю
Я, намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається мій живіт, коли його ріжуть скальпелем:
— Та ніби так.
Капітан (зацікавившись тим, що знайшов):
— Осколки ворожої міни. Якщо хочете, я ще прозондую, хоч це не обов’язково. Зараз змащу антисептиком і… Що, пече? Це ще нічого порівняно з тим, що буде. Біль ще й не почався. Принесіть йому склянку бренді. Шок притуплює біль; але в цілому все добре, вам не треба нічим перейматися, аби тільки не було інфекції, але тепер це трапляється рідко. Як ваша голова?
— Ой, Господи Ісусе! — вимовив я.
— Краще тоді не пийте забагато бренді. Якщо у вас тріщина, треба уникнути запалення. А тут болить?
Мене аж у піт кинуло.
— Господи Ісусе! — повторив я.
— Виглядає, що у вас таки тріщина. Я вас забинтую, але ви не крутіть головою. — Він почав спритно накладати пов’язку, що вийшла міцна й надійна. — Ну, все, бажаю удачі і Vive la France.
— Він американець, — зронив інший капітан.
— Мені здалося, ви казали, що він француз. І розмовляє по-французькому, — мовив мій лікар. — Я знав його ще раніше. І завжди думав, що він француз. — Він випив пів склянки коньяку. — Несіть тепер когось серйознішого. І приготуйте ще протиправцевої вакцини.
Капітан помахав мені рукою. Мене підняли й коли виносили, краєчок завіси черкнув мене по лиці. Надворі мене поклали на землю, а сержант-асистент став біля мене навколішки.
— Прізвище? — запитав він неголосно. — Ім’я? По батькові? Звання? Де народилися? Яка частина? Який корпус? — і так далі. — Жаль, Tenente, що вам зачепило голову. Маю надію, вам трохи краще. Зараз я відправлю вас з англійською санітарною машиною.
— Усе гаразд, — сказав я. — Дуже вам дякую.
Мене починав мучити біль, про який попереджав майор, і все, що тепер відбувалося, мене вже не цікавило й не хвилювало. Невдовзі під’їхала англійська санітарна карета, мене поклали на ноші, підняли їх на рівень кузова й засунули всередину. Збоку від мене були ще одні ноші, на яких лежав чоловік із забинтованим обличчям, і я міг бачити тільки його немовби восковий ніс. Він дуже важко дихав. Ще інші ноші були над нами вгорі, на ремінних підвісах. Підійшов і зазирнув усередину височенький водій-англієць.
— Я їхатиму обережно, — сказав він. — Надіюся, вам буде зручно.
Я відчув, як завівся мотор, відчув, як водій заліз на переднє сидіння, відчув, як він відпустив гальма і натиснув педаль зчеплення, і ось ми поїхали. Я лежав нерухомо, не опираючись болю.
Піднімаючись угору, машина збавила швидкість, інколи їй доводилося зупинятися через затори або давати задній хід на закрутах, та врешті ми поїхали досить швидко. Щось почало на мене крапати. Спочатку краплі падали неспішно й розмірено, але невдовзі потекли суцільною цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й зазирнув у віконечко за своїм сидінням.
— Що сталося?
— У чоловіка на верхніх ношах кровотеча.
— До перевалу вже недалеко. Я сам не зможу витягти ноші. — Ми рушили далі. Цівка текла й текла. Я не бачив у пітьмі, де саме вона просочувалася крізь брезент. Спробував пересунутися вбік, щоб не текло на мене. Моя сорочка вже просякла теплою й липкою рідиною. Я змерз, а нога так розболілася, що мене аж нудило. За якийсь час цівка з верхніх нош стала литися поволіше, а тоді вже знову тільки капало, і я почув, як зарухався брезент угорі, ніби той чоловік на ношах почав зручніше вмощуватися.
— Як він там? — запитав англієць. — Ми майже нагорі.
— Здається, він помер, — озвався я.
Краплі падали тепер поволі, немовби з бурульки після заходу сонця. Уночі в машині, що піднімалася вгору, було холодно. На гірському посту санітари забрали верхні ноші, замінили їх іншими, і ми поїхали далі.
Розділ десятий
У палаті польового госпіталю сказали, що хтось прийде мене відвідати пополудні. День був спекотний, і в кімнаті було повно мух. Мій санітар порізав папір на смужки, прив’язав ці смужки до патика й відганяв мух цим віником. Я дивився, як вони сідають на стелю. Коли ж він перестав це робити й задрімав, мухи знову позлітали вниз, я дмухав, одганяючи їх, та врешті-решт затулив руками обличчя й теж заснув. Було страшенно гаряче, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я розбудив санітара, і він полив мої бинти мінеральною водою. Від цього постіль стала теж вологою і прохолодною. Ті в палаті, що не спали, перемовлялися. Пополудні тут було найтихіше. Зранку до кожного ліжка по черзі підходили три санітари й лікар, піднімали вас і несли на перев’язку, а вам тим часом перестеляли постіль. Подорож у перев’язочну була не з найприємніших, але я тоді ще не знав, що постіль можна перестеляти, не піднімаючи людини. Cанітар якраз закінчив наливати воду, від чого постіль стала прохолодна і приємна, а я попросив його почухати мені підошви, де найбільше свербіло, аж тут один з лікарів завів до палати Рінальді. Той стрімко підійшов до ліжка, нахилився й поцілував мене. Я бачив, що він у рукавичках.