— Як ти, малий? Як чуєшся? Я щось тобі приніс…
Це була пляшка коньяку. Санітар підсунув стільця, і Рінальді сів.
— Ось це приніс і добрі новини. Тебе мають нагородити. Хочуть дати тобі medaglia d’argento, хоч, може, обмежаться бронзовою.
— За що?
— За важке поранення. Якщо доведеш, що вчинив геройський акт, можуть дати і срібну. Інакше буде тільки бронзова. Скажи мені точно, що сталося. Ти щось геройського вчинив?
— Ні, — сказав я. — Мене гахнуло, коли ми їли сир.
— Будь серйозний. Ти мусив учинити якесь геройство перед тим чи опісля того. Спробуй пригадати.
— Нічого не було.
— Може, ти виніс когось на спині? Ґордіні каже, що ти переніс на плечах кількох людей, але майор з першого поста твердить, що це неможливо. А він має підписати подання на нагороду.
— Нікого я не носив. Я не міг поворухнутися.
— Не має значення, — сказав Рінальді.
Він зняв рукавички.
— Я думаю, ми дістанемо тобі срібну. Бо ти ж відмовлявся від позачергової медичної допомоги?
— Не так, щоб дуже.
— Яка різниця. Дивись, як тебе поранило. А доблесть, яку ти проявив, коли завжди просив відправити тебе на передову. До того ж і наступ пройшов успішно.
— Вдалося форсувати річку?
— Не те слово. Захопили майже тисячу полонених. Це ж є у зведенні. Ти не читав?
— Ні.
— Я принесу тобі. То був успішний coup de main.
— Як решта справ?
— Чудово. У нас усе чудово. Усі пишаються тобою. Але розкажи, що саме сталося. Я переконаний, що тобі дадуть срібну. Кажи вже. Все як було. — Він замовк, про щось міркуючи. — Може, тобі дадуть ще й англійську медаль. Бо там же був англієць. Я піду до нього й запитаю, чи не міг би й він тебе порекомендувати. Він міг би якось посприяти. Тобі дуже боляче? Випий трохи. Санітаре, принесіть нам штопор. О, бачив би ти, як я тут видалив одному зо три метри тонкої кишки, такого ще не було! Варто написати в «Ланцет». Переклади мені, і я вишлю в «Ланцет». Я щодня вдосконалююсь. Бідолаха ти, малий, як себе почуваєш? Де той клятий штопор? Ти такий відважний і тихенький, що я навіть забув про твої рани.
Він ляснув рукавичками по краю ліжка.
— Маєте штопор, Signor Tenente, — сказав санітар.
— Відкоркуйте пляшку. Принесіть склянку. Випий, малий. Як твоя бідна голівонька? Я переглянув історію хвороби. Тріщини немає. Той майор на першому посту не лікар, а коновал. Якби я за тебе взявся, ти б навіть болю не відчув. Я ніколи не роблю боляче. Навчився, як це робити. У мене щодня все виходить вправніше і краще. Ти вже вибач, малий, що я стільки патякаю. Мені просто дуже сумно бачити, як тяжко тебе поранило. Ось, випий трохи. Добра штука. Коштує п’ятнадцять лір. Має бути добра. П’ять зірочок. Я звідси піду до того англійця, і він подбає про англійську медаль для тебе.
— Їх так просто не роздають.
— Ти такий скромняга. Я пошлю офіцера зв’язку. Він знає, як поводитися з тими англійцями.
— А чи ти бачив міс Барклі?
— Я приведу її сюди. Зараз піду і приведу.
— Не йди нікуди, — сказав я. — Розкажи про Ґоріцію. Як там дівчатка?
— Нема дівчаток. Їх не міняли вже два тижні. Я вже туди не ходжу. Це просто ганьба. Вони вже не дівчатка, а старі фронтові подруги.
— Ти взагалі туди не ходиш?
— Навідуюсь тільки, щоб побачити, чи немає новеньких. Заскакую дорогою. Усі розпитують про тебе. Це просто ганебно, що їм доводиться так довго залишатися, і вони вже стають подругами.