— Я тут тільки на хвилинку, — сказав він. — Уже пізно.
— Зовсім не пізно. Як там було в їдальні?
Він усміхнувся.
— Та знову з мене насміхаються, — в його голосі теж відчувалася втома. — Дякувати Богу, всі здорові.
— Я такий радий, що з вами все гаразд, — додав він. — Маю надію, ви не страждаєте від болю.
Він виглядав дуже втомленим, а я не звик його таким бачити.
— Уже ні.
— Мені бракує вас у їдальні.
— І я хотів би там бути. Мені завжди подобалися наші розмови.
— Я вам тут дещо приніс, — сказав він. Тоді підняв з підлоги пакунки. — Це сітка від комарів. А це пляшка вермуту. Ви любите вермут? І ще є англійські газети.
— Прошу розгорнути.
Він з явною втіхою почав розгортати пакунки. Я потримав у руках сітку від комарів.
Він показав мені вермут, а тоді поставив пляшку на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернув її до тьмяного світла з вікна і зміг прочитати заголовки. Це був британський таблоїд «Новини світу».
— Решта — ілюстровані, — сказав він.
— Буду страшенно радий їх почитати. А де ви їх дістали?
— Замовив їх з Местре. Мені ще привезуть.
— Дуже люб’язно з вашого боку прийти сюди, отче. Вип’єте скляночку вермуту?
— Дякую. Пийте самі. Це для вас.
— Ні, випийте теж.
— Гаразд. Я потім ще вам принесу.
Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок йому розкришився й решту довелося запихати у пляшку. Я бачив, що священника це засмутило, але він сказав:
— Нічого. Все гаразд.
— За ваше здоров’я, отче.
— За ваше швидке одужання.
Потім він тримав у руці склянку, і ми дивились один на одного. Бувало, що ми розмовляли, як добрі приятелі, але сьогодні розмова не клеїлася.
— Що з вами, отче? Ви маєте дуже втомлений вигляд.
— Я справді втомився, але не маю на це права.
— То все через спеку.
— Ні. Це ж тільки весна. Тяжко мені на душі.
— Мабуть, війна остогидла.
— Та ні. Хоч я й ненавиджу війну.
— Я теж не бачу в ній нічого доброго, — сказав я.
Він похитав головою і визирнув у вікно.
— Вам вона не заважає. Та ви її й не бачите. Пробачте, що я так кажу. Знаю, що ви поранені.
— Це був нещасний випадок.
— Хоч і поранений, ви все одно її не бачите. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але принаймні трохи відчуваю.
— Коли мене поранило, ми говорили про неї. Пассіні говорив.
Священник поставив склянку. Він думав про щось інше.
— Я розумію їх, бо й сам такий, — сказав він.
— Але ж ви зовсім на них не схожі.
— Та насправді я такий самий, як і вони.
— Офіцери нічого не бачать.
— Деякі бачать. Деякі такі чутливі, що їм ще гірше, ніж нам.
— Таких небагато.
— Річ не в освіті чи грошах. Тут щось інше. Такі люди, як Пассіні, навіть маючи освіту або гроші, все одно б не захотіли бути офіцерами. І я б не захотів.
— Ви ж ніби в ранзі офіцера. І я офіцер.
— Не зовсім так. Та й ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до рядових.
— А в чому різниця?
— Мені не легко пояснити. Є люди, яких тягне воювати. У цій країні таких багато. А є люди, які не хочуть воювати.
— Але ті перші їх примушують.
— Так.
— І я їм допомагаю.
— Ви іноземець. І патріот.
— А ті, що не хочуть воювати? Можуть вони спинити війну?
— Я не знаю.
Він знову подивився у вікно. Я стежив за його обличчям.
— Чи хоч колись вони могли її спинити?
— Вони недостатньо об’єднані, щоб щось зупиняти, а коли й об’єднуються, то їх зраджують вожді.
— Тоді це безнадійно?
— Нема нічого безнадійного. Хоч іноді я й сам втрачаю надію. Завжди намагаюся не втрачати надію, але інколи не можу.
— Може, війна таки скінчиться.
— Хочу в це вірити.
— І що ви тоді зробите?
— Можливо, повернуся в Абруццо.
Його смагляве обличчя раптом засвітилося радістю.
— Ви так любите Абруццо?
— Так, дуже люблю.
— То вам слід туди поїхати.
— Я був би найщасливішим. Якби міг там жити, любити Бога і служити Йому.
— І бути шанованим, — сказав я.
— Так, і бути шанованим. Чому б ні?
— Нема причин. Ви мусите бути шанованим.
— Річ не в тому. Просто в моїх краях само собою зрозуміло, що людина може любити Бога. З неї ніхто не глузуватиме.
— Я розумію.