Він глянув на мене й усміхнувся.
— Ви розумієте, але Бога не любите.
— Ні.
— Зовсім Його не любите? — запитав він.
— Інколи я Його боюсь уночі.
— Вам треба Його полюбити.
— Я мало кого люблю.
— Ні, — сказав він. — Ви любите. Але ті ночі, про які ви розповідали. Це не любов. Це тільки пристрасть і хіть. Коли ви любите, то хочете зробити щось добре. Хочете пожертвувати собою. Хочете служити.
— Я так не люблю.
— Ви ще полюбите. Я знаю. І будете тоді щасливі.
— Я й так щасливий. Завжди був щасливий.
— Це зовсім інше. Не можете про це знати, аж поки воно не станеться.
— Ну, — сказав я. — То я вам розкажу, якщо колись це станеться.
— Я тут засидівся й забагато наговорив.
Він явно цим занепокоївся.
— Ні. Ще не йдіть. А що тоді з любов’ю до жінок? Якби я справді полюбив якусь жінку, я б також це звідав?
— Я цього не знаю. Ніколи не любив жінку.
— А свою матір?
— Так, свою матір я мав би любити.
— А Бога ви любили завжди?
— Відколи був маленьким хлопцем.
— Ну, — сказав я. Не знав, що до цього додати. — Ви ще й досі молодик, — сказав я.
— Молодик, — сказав він. — Але називайте мене отцем.
— З чемності.
Він усміхнувся.
— Я справді мушу йти, — сказав він. — Вам ще щось від мене потрібно? — запитав він з надією.
— Ні. Тільки поговорити.
— Я передам від вас вітання всім у їдальні.
— Дякую вам за такі гарні дарунки.
— Дурнички.
— Приходьте ще до мене.
— Добре. До побачення, — він поплескав мене по руці.
— Бувайте, — сказав я місцевою говіркою.
— Ciaou, — повторив він.
У кімнаті було темно, а санітар, який сидів у ногах біля ліжка, підвівся й вийшов разом зі священником. Мені він дуже подобався, і я мав надію, що колись він зможе таки повернутися в Абруццо. У офіцерській їдальні з ним жахливо поводилися, і хоч він сприймав це з гідністю, я уявляв, як добре було б йому в себе вдома. Він розповідав мені, що в Капракотті в річечці поза містом водиться форель. А вночі там було заборонено грати на флейті. Коли юнаки співають серенади, їм тільки на флейті не можна грати. Я спитав чому. Бо дівчатам шкідливо слухати вночі флейту. Усі селяни називають вас «паном-господарем» і при зустрічі скидають шапки. Його батько щодня полював і зупинявся перекусити в селянських хатах. Там це вважали за честь. Іноземець має право полювати тільки тоді, коли надасть свідоцтво про те, що ніколи не був під арештом. На Ґран-Сассо-д’Італія водяться ведмеді, але то вже далеченько звідти. Симпатичне містечко Аквіла. Літні ночі прохолодні, а весна в Абруццо найчарівніша в цілій Італії. А восени дуже приємно полювати у каштанових гаях. Там чудове птаство, відгодоване на виноградниках, і вам ніколи не треба дбати про харчі, бо місцеві селяни вважатимуть за честь, якщо ви пообідаєте з ними разом в їхній хаті.
Минув якийсь час, і я заснув.
Розділ дванадцятий
Палата була подовгаста, з вікнами праворуч і дверима в кінці, що вели до перев’язочної. Той ряд ліжок, де лежав я, стояв навпроти вікон, а другий, попід вікнами, навпроти стіни. Лежачи на лівому боці, можна було бачити двері перев’язочної. У кінці палати були ще одні двері, через які інколи заходили люди. Якщо хтось мав помирати, його ліжко огороджували ширмою, щоб ніхто цього не бачив, і з-під ширми виднілися тільки черевики й обмотки лікарів та санітарів, а інколи наприкінці долинав шепіт. Тоді з-за ширми виходив священник, після чого туди заходили санітари й виносили накритого ковдрою небіжчика, несли його проходом поміж ліжками, а хтось складав і забирав геть ширму.
Того ранку відповідальний за нашу палату майор запитав, чи зміг би я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зміг би. Він сказав, що в такому разі мене відправлять з самого ранку. Сказав, що мені краще переїхати тепер, поки не стало занадто спекотно.
Коли тебе піднімали з ліжка, щоб нести до перев’язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в саду нові могили. За дверима, що вели в садок, сидів солдат, який майстрував хрести й писав на них прізвища, чини й назви полків тих, хто був там похований. А ще він виконував різні доручення поранених і у вільний час зробив мені запальничку з порожньої гільзи від австрійської гвинтівки. Лікарі були дуже приємні і добре знали свою справу. Вони хотіли перевезти мене в Мілан, бо там були кращі рентгенівські апарати, а після операції до мене могли застосувати механотерапію. Я теж волів би опинитися в Мілані. А лікарі намагалися чимшвидше нас усіх звідси виписати й відправити в тил, бо їм будуть потрібні вільні ліжка, коли почнеться наступ.