Наступного ранку ми вирушили до Мілана і прибули туди через дві доби. Подорож була жахлива. Перед Местре ми довго простояли на запасній колії, й дітлахи підбігали та зазирали всередину. Я вислав одного малого по пляшку коньяку, але він повернувся і сказав, що є тільки граппа. Я звелів йому купити граппу, і коли він прибіг, дав йому решту грошей, а тоді напився разом з моїм сусідом, і проспав зупинку у Віченці, після чого прокинувся й виблював просто на підлогу. Нічого страшного, бо сусід мій перед тим уже кілька разів блював на підлогу. Після цього я думав, що помру від спраги, тож на сортувальній станції у Вероні я гукнув солдата, що походжав повз вагони, і він приніс мені води. Я розбудив Жоржетті, того сусіда, з яким ми разом пили, й запропонував йому трохи води. Він попросив полити йому на плечі і знову заснув. Солдат відмовився брати монету, яку я йому давав, і приніс мені соковитий помаранч. Я смоктав його, випльовуючи м’якуш, і дивився, як солдат походжає вздовж вантажного вагона навпроти, а тоді наш поїзд смикнувся й рушив далі.
Розділ тринадцятий
Ранесенько ми прибули в Мілан, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна карета відвезла мене до американського госпіталю. Лежачи в машині на ношах, я не міг визначити, які райони міста минаємо, та коли вже ноші витягли, я побачив ринок і відчинену винарню, де підмітала дівчина. Вулицю поливали, і скрізь пахло ранковою свіжістю. Санітари поклали ноші на землю й зайшли всередину. Повернулися разом зі швейцаром. Той мав сиві вуса, був у форменному кашкеті й сорочці. Ноші не влазили в ліфт, і вони сперечалися, чи краще зняти мене з нош і завезти вгору ліфтом, чи нести ноші сходами. Я прислухався до їхньої суперечки. Вирішили везти ліфтом. Мене підняли з нош.
— Не кваптеся, — сказав я. — Обережно.
У ліфті було тісно, і коли мої ноги зігнулися, я відчув гострий біль.
— Випростайте мені ноги, — сказав я.
— Не можемо, Signor Tenente. Тут нема місця. — Той, хто це казав, підтримував мене рукою, а я обхопив його за шию. Його віддих смердів сумішшю часнику й червоного вина.
— Не шарпай там, — сказав другий санітар.
— А хто шарпає, сучий сину!
— Кажу, не шарпай, — повторив санітар, що тримав мені ноги.
Я бачив, як зачинилися дверцята ліфта, затраснулася решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі поповз угору.
— Тяжко? — запитав я санітара, що відгонив часником.
— Нічого, — сказав він. Його обличчя спітніло, і він лише кректав.
Ліфт поволі їхав угору, а тоді зупинився. Санітар, що тримав мені ноги, відчинив дверцята й вийшов назовні. Ми опинилися на сходовому майданчику. Там було кілька дверей з мідними ручками. Той, що тримав мої ноги, натиснув кнопку дзвінка. Ми чули, як задзеленчало за дверима. Ніхто не вийшов. Тоді піднявся сходами швейцар.
— Де вони всі? — запитали санітари.
— Не знаю, — сказав швейцар. — Вони сплять унизу.
— Знайдіть когось.
Швейцар подзвонив, тоді постукав, а тоді відчинив двері й зайшов.
Повернувся з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Мала розкуйовджене волосся, що мало не падало їй на очі, і була вбрана в форму медсестри.
— Я не розумію, — сказала вона. — Не розумію по-італійському.
— Я розмовляю англійською, — сказав я. — Їм треба, щоб мене десь поклали.
— Палати не готові. Ми ще нікого не чекали.
Вона поправила волосся й короткозоро примружилась на мене.
— Покажіть їм будь-яку кімнату, де можна мене покласти.
— Я не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали пацієнтів. Я не можу просто взяти й покласти вас у будь-яку кімнату.
— Покладіть де завгодно, — сказав я. А тоді звернувся італійською до швейцара: — Знайдіть якусь порожню кімнату.
— Всі порожні, — сказав швейцар. — Ви тут перший пацієнт.
Він тримав у руках кашкет і дивився на підстаркувату медсестру.