— Заради Христа, та покладіть мене нарешті в якусь кімнату. — Біль у зігнутих ногах ставав дедалі нестерпніший і я відчував, як він пронизує наскрізь кістку. Швейцар знову зайшов усередину, сивоволоса жінка рушила слідом, а тоді він квапливо повернувся.
— Ходіть за мною, — сказав він. Мене понесли довгим коридором до кімнати зі спущеними шторами, де пахло новими меблями. Там стояло ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на це ліжко.
— Не можу дати простирадла, — сказала жінка. — Вони всі під замком.
Я нічого їй не сказав.
— У мене в кишені гроші, — сказав я швейцару. — В отій, що застебнута на ґудзик.
Швейцар витягнув гроші. Двоє санітарів стояли біля ліжка, тримаючи в руках кашкети.
— Дайте кожному по п’ять лір і п’ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Можете віддати їх сестрі.
Санітари віддали честь і подякували.
— Бувайте, — сказав я їм. — І дуже вам дякую. — Вони знову віддали честь і пішли.
— Ці папери, — сказав я медсестрі. — Моя історія хвороби з описом поранення й лікування.
Жінка взяла папери й розглянула крізь окуляри. Там були три складені аркуші.
— Я не знаю, що з цим робити, — сказала вона. — Я не читаю по-італійськи. І нічого не можу робити без розпоряджень лікаря, — вона почала плакати й запхала папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала вона крізь сльози.
— Так. Покладіть, будь ласка, папери на столик біля ліжка.
У кімнаті було тьмяно і прохолодно. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але мені не було видно, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав симпатичне обличчя і здавався дуже добрим.
— Ви можете йти, — сказав я йому. — Ви теж, — сказав я сестрі. — Як вас звати?
— Місіс Вокер.
— Можете йти, місіс Вокер. Я спробую заснути.
Я залишився в кімнаті сам. Тут було прохолодно і не пахло лікарнею. Матрац був твердий і зручний, і я лежав, не рухаючись, майже не дихаючи, втішено відчуваючи, як потроху вщухає біль. За якийсь час мені захотілось попити води, я намацав біля ліжка дзвінок на шнурочку, подзвонив, але ніхто так і не прийшов. Тоді я заснув. Прокинувшись, я роззирнувся. Крізь віконниці пробивалося сонячне світло. Я бачив величеньку шафу, голі стіни і два стільці. Мої ноги в брудних бинтах були простягнуті на ліжку. Я намагався не рухати ними. Мене мучила спрага, тож я простяг руку до дзвінка й натиснув кнопку. Почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив іншу медсестру. Була молода і вродлива.
— Доброго ранку, — сказав я.
— Доброго ранку, — привіталася вона й підійшла до ліжка. — Нам так і не вдалося викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть пацієнта. А що з вами сталося?
— Мене поранило. Коліна, ступні, і голову теж зачепило.
— Як ваше прізвище?
— Генрі. Фредерік Генрі.
— Зараз я вмию вас. Але не можна перебинтовувати, поки не приїде лікар.
— Чи є тут міс Барклі?
— Ні. Такої тут немає.
— А хто була та жінка, що розплакалась, коли мене привезли?
Сестра засміялася.
— Це місіс Вокер. Вона чергувала вночі й задрімала. Не думала, що когось привезуть.
Так розмовляючи, вона мене роздягла, і коли на мені вже нічого не було, крім бинтів, почала обмивати, легенько і вправно. Це було дуже приємно. Голова моя теж була забинтована, але вона помила й там скраєчку.
— Де вас поранило?
— На Ізонцо, північніше Плави.
— А де це?
— На північ від Ґоріції.
Я бачив, що всі ці назви для неї незнайомі.
— Вам дуже болить?
— Ні. Вже не дуже.
Вона вклала мені до рота термометр.
— Італійці ставлять під пахву, — сказав я.
— Не розмовляйте.
Коли вона витягла термометр, подивилася й одразу його струснула.
— Яка температура?
— Ви не повинні цього знати.
— Але скажіть.
— Майже нормальна.
— У мене ніколи не буває жару. Хоча в ногах повно старого заліза.
— Тобто?
— Там повно осколків міни, старих гвинтів, пружин від матраца й іншого барахла.
Вона похитала головою й усміхнулася.
— Якби у ваших ногах були якісь сторонні предмети, почалося б запалення й підскочила б температура.
— Ну, добре, — сказав я. — Побачимо, що з них витягнуть.
Вона вийшла з кімнати й повернулася з тією літньою сестрою, що чергувала вночі. Разом вони перестелили постіль, залишаючи мене на ліжку. Це була нова і дуже приємна для мене процедура.