— Хто цим усім завідує?
— Міс Ван Кемпен.
— І скільки тут медсестер?
— Лише ми дві.
— І більше не буде?
— Ще мають приїхати.
— І коли?
— Не знаю. Ви щось занадто цікаві, як на хворого хлопця.
— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.
Вони закінчили перестеляти постіль, і тепер я лежав на чистому гладенькому простирадлі, накритий зверху ще одним. Місіс Вокер пішла і принесла піжамну куртку. Вони вбрали її на мене, і я відчув себе охайним і гарно вдягненим.
— Ви неймовірно люб’язні зі мною, — сказав я. Сестра, яку звали міс Ґейдж, захихотіла. — Чи міг би я попити водички? — запитав я.
— Звичайно. А потім поснідаєте.
— Я не хочу снідати. А чи не могли б ви, будь ласка, відчинити віконниці?
У кімнаті було тьмяно, а коли відчинили віконниці, її залило яскравим сонячним світлом, і я міг бачити балкон, а за ним черепичні дахи й димарі будинків. А понад дахами я бачив білі хмарини і неймовірно синє небо.
— Не знаєте, коли приїдуть інші сестри?
— А що таке? Хіба ми погано вами опікуємось?
— Ви дуже люб’язні.
— Хочете скористатися судном?
— Спробую.
Вони допомогли мені, підняли, але нічого не вийшло. Пізніше я лежав собі й дивився крізь відчинені двері на балкон.
— А коли прийде лікар?
— Коли повернеться. Ми вже дзвонили на озеро Комо, щоб викликати його.
— А що, інших лікарів немає?
— Він наш госпітальний лікар.
Міс Ґейдж принесла глечик з водою і склянку. Я випив три склянки, а тоді вони мене залишили, я трохи дивився у вікно, а потім заснув. Пізніше трохи пообідав, а пополудні до мене прийшла завідувачка, міс Ван Кемпен. Я не сподобався їй, а вона мені. Була невисока на зріст, занадто прискіплива й зарозуміла. Ставила багато питань, явно вважаючи мою службу в італійців ганебною.
— Чи можете ви давати мені до їжі вино?
— Тільки за лікарським приписом.
— То я не можу пити, поки він не прийшов?
— Це виключено.
— Гадаєте, що він колись з’явиться?
— Ми йому дзвонили на озеро Комо.
Вона вийшла, а тоді повернулася міс Ґейдж.
— Чому ви так грубо повелися з міс Ван Кемпен? — запитала вона, вправно виконавши якусь процедуру.
— Я цього не хотів. Але вона така пихата.
— Вона сказала, що ви були зухвалий і грубий.
— Неправда. Але що це за госпіталь без лікаря?
— Він має приїхати. Йому вже дзвонили на озеро Комо.
— А що він там робить? Купається?
— Ні. У нього там клініка.
— Чому тоді не візьмуть іншого лікаря?
— Тихенько. Тихо. Будьте чемним хлопчиком, і він приїде.
Я послав по швейцара, і коли він прийшов, попросив італійською, щоб купив мені у винарні пляшчину «Чінзано», флягу к’янті й вечірні газети. Він пішов і приніс загорнуті в газети пляшки, тоді розгорнув їх, відкоркував на моє прохання і поставив вино й вермут під ліжко. Мене залишили самого, тож я лежав собі в ліжку й переглядав газети, читаючи новини з фронту, списки загиблих офіцерів і отриманих ними нагород, а тоді дістав з-під ліжка пляшку «Чінзано», поставив собі на живіт, відчуваючи холодне скло, і попивав маленькими ковточками, після чого знову притискав дно пляшки до живота, від чого там залишалися круглі відбитки, і дивився, як темніє небо над міськими дахами. Кружляли ластівки, і я дивився на них і на дрімлюг, що літали понад дахами, і попивав «Чінзано». Міс Ґейдж принесла мені ег-ног у склянці. Коли вона зайшла, я сховав пляшку з вермутом за ліжко.
— Міс Ван Кемпен додала сюди трохи хересу, — сказала вона. — Не треба їй грубіянити. Вона вже немолода, а завідувати госпіталем — це велика відповідальність. Місіс Вокер уже застара, і з неї мало користі.
— Вона чудова жінка, — сказав я. — Подякуйте їй від мене.
— Я зараз принесу вам вечерю.
— Не кваптеся, — сказав я. — Я не голодний.
Коли вона принесла тацю й поставила на столик біля ліжка, я їй подякував і з’їв трохи вечері. Надворі вже стало зовсім темно, і я бачив, як по небу снували промені прожекторів. Дивлячись на них, я й заснув. Я міцно спав, прокинувшись тільки одного разу, переляканий і спітнілий, після чого знову заснув, намагаючись не повертатися в той кошмарний сон. Знову прокинувся ще вдосвіта, слухав, як співають півні, і не міг більше спати, аж поки почало розвиднятися. Я відчував утому, і коли вже цілком розвиднілося, я знову заснув.