— А як би я в нього заліз?
— Щось би придумали.
— Могли б тоді поїхати в парк і там поснідати.
Я визирнув у відчинені двері.
— Насправді нам треба зробити інше, — сказала вона. — Підготувати тебе для твого друга лікаря Валентіні.
— Він просто чудовий.
— Мені він аж так не сподобався. Але припускаю, що він дуже добрий.
— Вертайся до ліжка, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я.
— Не можу. Гарна була ніч, скажи?
— А ти зможеш чергувати ще й цієї ночі?
— Можливо, зможу. Але ти мене не захочеш.
— Так, захочу.
— Ні, повір мені. Тебе ще ніколи не оперували. Не знаєш, у якому ти будеш стані.
— Я буду нормальний.
— Тебе нудитиме, і ти й забудеш про мене.
— Тоді прийди зараз.
— Ні, — сказала вона. — Я мушу ще скласти графік температури, дорогенький, і підготувати тебе.
— Ти зовсім мене не кохаєш, інакше прийшла б сюди.
— Дурненький ти хлопчику, — вона поцілувала мене. — Це не зашкодить графіку. Твоя температура завжди нормальна. Така чудовенька температурка.
— А в тебе все чудовеньке.
— Ой, ні. Але твоя температура чудовенька. Я неймовірно пишаюся твоєю температурою.
— Мабуть, усі наші діти матимуть гарну температуру.
— У наших дітей буде, мабуть, огидна температура.
— А як ти маєш готувати мене для Валентіні?
— Нічого особливого. Але приємного мало.
— Краще б це робив хтось інший.
— Ні. Бо я не хочу, щоб хтось інший тебе торкався. Я дурненька. Але мене просто бісить, якщо тебе торкається інша жінка.
— Навіть Ферґюсон?
— Особливо Ферґюсон або Ґейдж, або ще та, як її звати?
— Вокер?
— Ага. Тут зараз забагато медсестер. Якщо не буде нових пацієнтів, нас відішлють назад. Бо зараз нас тут четверо.
— Можливо, когось привезуть. Бо тут потрібні медсестри. Це ж досить великий госпіталь.
— Маю надію, що привезуть. Бо що я робитиму, якщо мене відправлять назад? А вони це зроблять, якщо не привезуть пацієнтів.
— Я теж тоді поїду.
— Не будь дурненький. Ти ще не можеш десь їхати. Але швидше одужуй, дорогенький, і ми десь поїдемо разом.
— І що тоді?
— Можливо, скінчиться війна. Вона ж не може тривати вічно.
— Я видужаю, — сказав я. — Валентіні мене вилікує.
— Повинен, маючи такі вуса. І ще, дорогенький, коли тобі дадуть ефір, думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом можна наговорити зайвого.
— Про що ж я маю думати?
— Про що завгодно. Аби не про нас. Думай про товаришів. Або навіть про якусь іншу дівчину.
— Ні.
— Кажи тоді молитви. Це справить чудове враження.
— Може, я й не говоритиму.
— І то правда. Часто люди нічого не говорять.
— І я не говоритиму.
— Не будь хвальком, дорогенький. Прошу тебе. Ти такий солоденький і зовсім не мусиш хвалитися.
— Я не скажу жодного слова.
— Ти знову хвалишся, дорогенький. Не треба бути хвальком, знаєш. Просто кажи молитви, вірші абощо, коли тобі скажуть глибоко дихати. Будеш тоді чемненький, а я тобою пишатимуся. Я й так дуже горда за тебе. У тебе така чудовенька температурка, і ти спиш, як маленький хлопчик, коли обхоплюєш рукою подушку і думаєш, що це я. Чи ти уявляєш іншу дівчину? Якусь вродливу італієчку?
— Тільки тебе.
— Звичайно, мене. Ой, я так тебе кохаю, а Валентіні гарно прооперує твою ногу. Я рада, що не мушу на це дивитися.
— А вночі ти чергуватимеш.
— Так. Але тобі буде не до мене.
— Ми ще побачимо.
— Ось, дорогенький. Тепер ти чистенький і зовні, і всередині. Скажи-но мені. Скільки разів у житті ти закохувався?
— Жодного.
— Навіть мене не кохаєш?
— Тебе — кохаю.
— А інших кохав, якщо чесно?
— Ніколи.
— А скількох ти… як це сказати?… пізнав?
— Нікого.
— Ти мені брешеш.
— Так.
— Нормально. Можеш не говорити правду. Я й сама цього хочу. А вони були гарненькі?
— Я ніколи не знався з жодною.
— Ну, так. Вони були дуже звабливі?
— Не знаю, про що ти говориш.
— Ти тільки мій. Це чиста правда, і ти ніколи не належав іншим. А хоч би й так, мене це не обходить. Я їх не боюся. Тільки не говори мені про них. Коли чоловік сходиться з дівчиною, вона каже, скільки це коштує?
— Я не знаю.
— Звичайно, ні. А вона каже, що кохає його? Скажи мені це. Я хочу знати.
— Так. Якщо він цього хоче.
— А він каже, що кохає її? Скажи мені, будь ласка. Це важливо.
— Каже, якщо хоче.
— Але ти ніколи цього не казав? Справді?
— Ні.
— Ніколи? Скажи мені правду.
— Ні, — збрехав я.
— Ти б не сказав, — мовила вона. — Я знаю, що не сказав би. Ой, я так тебе кохаю, дорогенький.
Сонце вже піднялося високо над дахами, і я бачив, як його промені освітили шпилі собору. Я очистився всередині й зовні, і чекав лікаря.
— І це все? — сказала Кетрін. — Вона просто каже все, що забажає він?
— Не завжди.
— А я буду завжди. Я казатиму те, що ти забажаєш, і робитиму те, що ти забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш інших дівчат, правда? — вона радісно подивилась на мене. — Робитиму, що забажаєш, і казатиму, що забажаєш, і тоді я матиму великий успіх, правда?
— Так.
— А що ти хочеш, щоб я зробила зараз, бо ти вже цілком готовий?
— Вертайся знов до ліжка.
— Гаразд. Прийду.
— Ой, моя люба, люба, люба, — сказав я.
— Бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, що ти хочеш.
— Ти просто чудо.
— Боюся тільки, що мені це ще не дуже вдається.
— Ти просто чудо.
— Я хочу того, що й ти хочеш. Мене більше не існує. Тільки те, чого ти забажаєш.
— Солодка ти моя.
— Добре тобі зі мною. Правда, добре? І ти не хочеш інших дівчат, ні?
— Ні.
— От бачиш. Тобі зі мною добре. Я роблю все, що ти хочеш.