— Так. Якщо він цього хоче.
— А він каже, що кохає її? Скажи мені, будь ласка. Це важливо.
— Каже, якщо хоче.
— Але ти ніколи цього не казав? Справді?
— Ні.
— Ніколи? Скажи мені правду.
— Ні, — збрехав я.
— Ти б не сказав, — мовила вона. — Я знаю, що не сказав би. Ой, я так тебе кохаю, дорогенький.
Сонце вже піднялося високо над дахами, і я бачив, як його промені освітили шпилі собору. Я очистився всередині й зовні, і чекав лікаря.
— І це все? — сказала Кетрін. — Вона просто каже все, що забажає він?
— Не завжди.
— А я буду завжди. Я казатиму те, що ти забажаєш, і робитиму те, що ти забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш інших дівчат, правда? — вона радісно подивилась на мене. — Робитиму, що забажаєш, і казатиму, що забажаєш, і тоді я матиму великий успіх, правда?
— Так.
— А що ти хочеш, щоб я зробила зараз, бо ти вже цілком готовий?
— Вертайся знов до ліжка.
— Гаразд. Прийду.
— Ой, моя люба, люба, люба, — сказав я.
— Бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, що ти хочеш.
— Ти просто чудо.
— Боюся тільки, що мені це ще не дуже вдається.
— Ти просто чудо.
— Я хочу того, що й ти хочеш. Мене більше не існує. Тільки те, чого ти забажаєш.
— Солодка ти моя.
— Добре тобі зі мною. Правда, добре? І ти не хочеш інших дівчат, ні?
— Ні.
— От бачиш. Тобі зі мною добре. Я роблю все, що ти хочеш.
Розділ сімнадцятий
Коли я очуняв після операції, не мав відчуття, ніби взагалі зникав. Нікуди не зникаєш. Тільки бере задуха. Це не схоже на смерть, а просто задихаєшся від газу й нічого вже не відчуваєш, а після цього тобі погано як з перепою, тільки що блюєш самою жовчю й тобі не стає краще. У ногах ліжка я побачив мішечки з піском. Вони лежали на трубках, що стирчали з гіпсу. Пізніше я побачив міс Ґейдж, і вона сказала:
— Як вам тепер?
— Краще, — сказав я.
— Він просто чудеса витворяв з вашим коліном.
— Як довго це тривало?
— Дві з половиною години.
— Чи я молов якісь дурниці?
— Ніяких дурниць. Не розмовляйте. Просто спокійно лежіть.
Мене нудило, правду казала Кетрін. Мені було цілком байдуже, хто чергував уночі.
У госпіталі тепер було ще троє пацієнтів, худенький хлопець з Червоного Хреста, родом із Джорджії, що підхопив малярію, приємний і теж худющий хлопець з Нью-Йорка, що мав малярію й жовтяницю, і ще один гарний хлопчина, який намагався відкрутити ковпачок детонатора комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда, щоб мати його в якості сувеніра. Австрійці стріляли цими снарядами в горах, і коли він розривався, головка снаряда летіла далі й вибухала при зіткненні.
Медсестри дуже полюбили Кетрін Барклі, бо вона постійно зголошувалася на нічні чергування. Хворі на малярію майже не завдавали їй клопоту, хлопець, що розкручував ковпачок детонатора, заприятелював з нами і ніколи не дзвонив уночі, хіба це було вкрай необхідно, тож решту вільного від роботи часу ми проводили разом. Я був по вуха закоханий у неї, а вона кохала мене. Удень я спав, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали через Ферґюсон. Ферґюсон була доброю дівчиною. Я нічого про неї не знав, крім того, що один її брат служив у п’ятдесят другій дивізії, а другий був у Месопотамії, і що вона дуже добре ставилася до Кетрін Барклі.
— А ти прийдеш на наше весілля, Ферґі? — запитав я в неї якось.
— Ви ніколи не одружитесь.
— Одружимось.
— Ні, не одружитесь.
— Чому ні?
— Посваритесь перед весіллям.
— Ми ніколи не сваримось.
— Ще встигнете.
— Ми не посваримось.
— Тоді помрете. Посваритесь або помрете. Усі так роблять. Ніхто не одружується.
Я простягнув до неї руку.
— Не рухай мене, — сказала вона. — Я зовсім не плачу. Може, все у вас буде добре. Але дивись мені, нічого їй не зроби. Я вб’ю тебе, якщо ти їй щось зробиш.
— Нічого я їй не зроблю.
— Дивись мені. Надіюся, що все у вас буде добре. Вам гарно разом.
— Нам разом чудово.
— От тільки не сваріться, і дивись, не нароби їй біди.
— Не нароблю.
— Дивись мені. Не хочу, щоб вона залишилася з плодом війни на руках, як то кажуть.
— Ти добра дівчина, Ферґі.
— Зовсім ні. Не треба мені лестити. Як там твоя нога?
— Нормально.
— А голова?
Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Було таке враження, ніби торкнули затерплу ногу.