— Голова мене ніколи не турбувала.
— З такою ґулею можна взагалі звихнутися. Ніколи тебе не турбує?
— Ні.
— Щаслива ти людина. Дописав уже листа? Бо я йду вниз.
— Ось він, — сказав я.
— Міг би попросити, щоб вона якийсь час не чергувала вночі. Вона страшенно втомлена.
— Гаразд. Попрошу.
— Я б і сама почергувала, але вона мені не дає. А інші й раденькі, що вона це робить. Дозволь їй хоч трошки перепочити.
— Гаразд.
— Міс Ван Кемпен уже зауважила, що ти спиш до самого обіду.
— Нічого дивного.
— Але краще було б, якби ти дозволив їй кілька ночей відпочити.
— Та я ж не проти.
— Неправда. Але якщо її переконаєш, я тебе шануватиму за це.
— Переконаю.
— Не вірю я тобі.
Вона взяла записку й пішла. Я подзвонив, і невдовзі прийшла міс Ґейдж.
— Що сталося?
— Я хотів поговорити з вами. Ви не думаєте, що міс Барклі треба трохи перепочити від нічних чергувань? Вона виглядає страшенно втомленою. Чому її так довго не міняють?
Міс Ґейдж поглянула на мене.
— Я ваша товаришка, — сказала вона. — Не треба так зі мною розмовляти.
— Що ви маєте на увазі?
— Не прикидайтеся дурником. Це все, що ви хотіли?
— Вип’єте вермуту?
— Гаразд. А тоді мушу йти.
Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку.
— Склянка буде для вас, — сказав я. — А я вип’ю з пляшки.
— Ваше здоров’я, — сказала міс Ґейдж.
— А що ще казала Ван Кемпен про те, що я сплю допізна?
— Та просто поскрипіла зубами і все. Бо ви ж, за її словами, наш привілейований пацієнт.
— Пішла вона під три чорти.
— Та вона зовсім не підла, — сказала міс Ґейдж. — Просто стара і сварлива. І ви їй ніколи не подобалися.
— Ніколи.
— Ну, а мені подобаєтесь. І я ваша товаришка. Не забувайте про це.
— Ви просто до біса приємна.
— Ні. Я знаю, хто для вас мила й приємна. Але я ваша товаришка. То як ваша нога?
— Нормально.
— Я принесу трохи холодної мінеральної водички, щоб полити на неї. Свербить, мабуть, під гіпсом. Надворі спека.
— Ви страшенно приємна.
— Вам дуже свербить?
— Ні. Все нормально.
— Я зараз поправлю ті мішечки з піском. — Вона нахилилася наді мною. — Я ваша товаришка.
— Я знаю.
— Ні, ви не знаєте. Але колись дізнаєтеся.
Кетрін Барклі не чергувала три ночі поспіль, а тоді знову прийшла. Було таке враження, ніби ми роз’їхалися, а тоді зустрілися знову після довгої розлуки.
Розділ вісімнадцятий
Того літа нам було дуже гарно. Коли я вже зміг виходити з госпіталю, ми брали візника і їхали в парк. Я пригадую цей екіпаж, повільну ходу коня, спину візника попереду і його лакований циліндр, а поруч зі мною Кетрін Барклі. Варто було нам торкнутися руками, навіть легесенько, як нас охоплювало збудження. Пізніше, коли я вже міг ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі або в «Ґран Італію», й займали столики назовні, в галереї. Заходили й виходили кельнери, квапилися повз нас перехожі, на застелених скатертинами столах стояли свічки під абажурами, а коли ми вже вирішили, що «Ґран Італія» нам подобається найбільше, метрдотель Жорж завжди резервував нам столик. Він був досвідчений кельнер, тож ми цілком покладалися на нього щодо вибору страв, розглядаючи тим часом людей, оповиту сутінками галерею й одне одного. Ми пили сухе біле капрі, що його нам приносили у відерці з льодом, хоч перед тим ми випробовували й інші вина, скажімо, фрезу, барберу, солодкі білі вина. Через війну в них не було окремого кельнера для вин, і Жорж ніяково всміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.
— Можете собі уявити країну, де роблять вино, що смакує полуницями, — сказав він.
— Чому б ні? — здивувалася Кетрін. — Дуже гарна ідея.
— Можете спробувати, пані, — сказав Жорж, — якщо бажаєте. Тільки дозвольте мені принести для Tenente пляшечку марґо.
— Я теж його скуштую, Жорже.
— Я б вам не радив, прошу пана. Воно навіть і не смакує полуницями.
— А раптом, — сказала Кетрін. — Це було б просто чудово.
— Я принесу вам, — сказав Жорж. — А коли пані вдовольнить своє бажання, я заберу його.
Вино було далеко не найкраще. Як він і казав, там навіть присмаку полуниць не відчувалося. Ми знову перейшли на капрі. Одного вечора мені забракло грошей, і Жорж позичив мені сто лір.