Священник був молоденький, легко міг почервоніти і носив таку саму форму, що й ми, хіба що над лівою нагрудною кишенею його сірого мундира був хрест з темно-червоного оксамиту. Капітан чомусь заговорив спотвореною італійською піджин-мовою, вважаючи, мабуть, що так я краще все вловлю й нічого не пропущу.
— Священник з дівчатами сьогодні, — сказав капітан, дивлячись на мене і священника. Священник усміхнувся, зашарівся й похитав головою. Капітан нерідко з нього кепкував.
— Неправда? — спитав капітан. — Я бачу сьогодні священник з дівчатами.
— Ні, — сказав священник. Інші офіцери потішалися з цих кепкувань.
— Священник не з дівчатами, — не вгавав капітан. — Священник з дівчатами ніколи, — пояснив він мені. Він узяв і наповнив мою склянку, дивлячись мені прямо в очі, але й не випускаючи з виду священника.
— Священник щоночі п’ятірнею на одного. — Усі за столом розреготалися. — Второпав? Священник щоночі п’ять на одного. — Він зробив жест рукою й гучно засміявся. Священник поставився до цього, як до жарту.
— Папа Римський хоче, щоб війну виграли австріяки, — сказав майор. — Йому подобається Франц-Йосиф. Ось звідки йдуть грошенята. А я — атеїст.
— А ви читали «Чорну свиню»? — запитав лейтенант. — Я вам дістану примірник. Ця книга похитнула мою віру.
— Огидна й нікчемна книжка, — сказав священник. — Вона не могла вам сподобатися.
— Дуже вартісна книжка, — сказав лейтенант. — Викриває усіх тих святош. Вона вам сподобається, — звернувся він до мене. Я усміхнувся священнику, і він також подарував мені освітлену свічкою посмішку.
— Не читайте її, — сказав він мені.
— Я вам її дістану, — сказав лейтенант.
— Усі мислячі люди — атеїсти, — сказав майор. — Я й масонам не вірю.
— А я масонам вірю, — сказав лейтенант. — Шляхетне товариство. — Хтось увійшов, і крізь прочинені двері я побачив, як падає сніг.
— Випав сніг, і вже не буде наступу, — сказав я.
— Звичайно, не буде, — сказав майор. — Можете взяти відпустку. Поїхати до Риму, Неаполя, Сицилії…
— Йому варто відвідати Амальфі, — сказав лейтенант. — Я передам вам листівку для моєї родини в Амальфі. Вони полюблять вас, як власного сина.
— Краще йому поїхати в Палермо.
— Або на Капрі.
— А я волів би, щоб ви побачили Абруццо й відвідали мою родину в Капракотті, — сказав священник.
— Та що йому там робити, в тому Абруццо. Там ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому здалися ті селюки. Нехай краще побуває в центрах культури й цивілізації.
— Йому потрібні гарні дівчата. Я дам вам адреси кількох місць у Неаполі. Чарівні юні дівчата… у супроводі матусь. Га-га-га!
Капітан розчепірив пальці, немовби збираючись зобразити на стіні живі тіні. Виставив угору великого пальця, а тоді знову заговорив італійською піджин-мовою.
— Туди йти такий, — він показав на великого пальця, — а вертатися отакенький, — і він торкнувся мізинця. Усі зареготали.
— Дивіться, — сказав капітан. Він знову розчепірив пальці. І знову світло свічки відкинуло на стіну тінь його руки. Починаючи з великого пальця, він почав давати пальцям назву, — молодший лейтенант (великий палець), лейтенант (вказівний), капітан (середній), майор (підмізинний) і підполковник (мізинець).
— Іти туди молодшим лейтенантиком! А повертатися полковником! — Усі сміялися. Капітанові вдалася ця його гра в живі тіні. Він подивився на священника й заволав: — У священника щоночі п’ятеро проти одного! — Усі знову зареготали.
— Вам треба негайно у відпустку, — сказав майор.
— Я був би радий поїхати з вами й усе показати, — сказав лейтенант.
— Коли повернетесь, привезіть грамофон.
— І гарні оперні платівки.
— Привезіть Карузо.
— Не треба Карузо. Він виє.
— А ти не хотів би сам так вити, як він?
— Виє. Кажу вам, що виє!
— Хотів би, щоб ви поїхали в Абруццо, — сказав священник. Усі довкола зчинили галас. — Там гарні місця для полювання. Вам сподобаються місцеві люди, і хоч там холодно, зате ясно й сухо. Ви могли б залишитися вдома в моєї родини. Мій батько — відомий мисливець.