— Як ваші справи? Як справи? — вона подала руку.
— Вітаю, — сказав Меєрс.
— Як пройшли перегони?
— Добре. Просто чудово. Я виграла тричі.
— А вам як пішло? — запитав я Меєрса.
— Нормально. Теж раз виграв.
— Ніколи не знаю, як йому ведеться, — сказала місіс Меєрс. — Нічого мені не каже.
— Нормально мені ведеться, — сказав Меєрс. Він говорив приязним тоном. — Вам також слід туди вибратись.
Коли він говорив, було таке враження, ніби він узагалі на вас не дивиться або плутає вас з кимось іншим.
— Якось виберусь, — сказав я.
— Я прийду навідати вас у госпіталі, — сказала місіс Меєрс. — Маю щось для своїх хлопчиків. Ви всі мої хлопчики. Любі мої хлопчики.
— Мушу вже вертатися, — сказав я.
— Перекажіть вітання усім моїм любим хлопчикам. Маю багато чого для вас. Маю гарну марсалу й тістечка.
— До побачення, — сказав я. — Вони будуть страшенно раді вас бачити.
— До побачення, — сказав Меєрс. — Заходьте в галерею. Ви знаєте, де мій столик. Ми там буваємо щовечора.
Я попрямував далі вулицею. Хотів купити щось для Кетрін у «Кові». Зайшовши туди, я вибрав коробку шоколадних цукерок, і поки дівчина її загортала, підійшов до бару. Там були двоє англійців і кілька льотчиків. Я випив самотньо мартіні, розрахувався, забрав з прилавка при виході коробку цукерок і рушив додому, до госпіталю. Біля невеличкого бару на вуличці, що починалася від «Ла Скали», я зустрів кількох знайомих: віце-консула, двох хлопців, що навчалися співу, й Етторе Моретті, італійця з Сан-Франциско, який служив у італійській армії. Я перехилив з ними чарочку. Один зі співаків називався Ральф Сіммонс, але співав він під ім’ям Енріко Дель Кредо. Я не знав, чи добре він співає, але сам він завжди поводився так, ніби ось-ось має стати великою зіркою. Він був товстий, а шкіра довкола його носа й рота була подразнена, немовби він страждав від сінної лихоманки. Він якраз повернувся після виступу в П’яченці. Співав там у «Тосці» і мав великий успіх.
— Ви мене, звісно, ніколи не чули, — сказав він.
— Коли ви співатимете тут?
— Восени в «Ла Скалі».
— Можу закластися, що його закидають стільцями, — сказав Етторе. — Чули, як на нього кидали стільці в Модені?
— Паскудна брехня.
— Закидали його стільцями, — сказав Етторе. — Я там був. І сам пожбурив шість стільців.
— Та ти просто задрипаний макаронник із Фриско.
— У нього жахлива італійська вимова, — сказав Етторе. — Скрізь, куди він не сунеться, його закидують стільцями.
— У всій північній Італії немає гіршого театру для співу, ніж у П’яченці, — сказав другий тенор. — Повірте мені, що в тому сараї неможливо співати. — Цього тенора звали Едґар Сандерс, а співав він під ім’ям Едуардо Джованні.
— Хотів би я й там побувати й побачити, як вас закидують стільцями, — сказав Етторе. — Ви не вмієте співати по-італійськи.
— Він просто псих, — сказав Едґар Сандерс. — Вивчив два слова: «кидатися стільцями», і повторює як папуга.
— Бо людям тільки те й залишається робити, коли ви починаєте співати, — сказав Етторе. — А тоді поїдете в Америку й почнете розхвалювати свої тріумфи в «Ла Скалі». Та вас у «Ла Скалі» освистають після першої ж ноти.
— Я співатиму в «Ла Скалі», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму там у «Тосці».
— Підемо, Мак, правда? — сказав Етторе віце-консулу. — Треба ж їх якось захистити.
— Може, на той час їх уже захищатиме американське військо, — сказав віце-консул. — Хочете ще випити, Сіммонсе? Вип’єте щось, Сандерсе?
— Гаразд, — сказав Сандерс.
— Я чув, вас мають нагородити срібною медаллю, — сказав мені Етторе. — А за які заслуги вас представлено?
— Я не знаю. Не знаю навіть, чи нагородять.
— Обов’язково нагородять. Дівчата в «Кові» почнуть крутитися довкола вас, як мухи. Подумають, що ви власноручно вбили зо дві сотні австріяків або захопили в полон цілу траншею. Мені мої відзнаки дісталися нелегко, можете повірити.