— Я не збираюся дослужуватись. Мені дадуть капітана за бойові заслуги. Знаєте. Три зірочки з перехрещеними мечами й короною вгорі. Оце я.
— Щасти вам.
— І вам щасти. Коли вертаєтесь на фронт?
— Досить скоро.
— Ну, то ще побачимось.
— До зустрічі.
— До зустрічі. Бережіть себе.
Я попрямував провулочком до перехрестя, звідки вже було навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три. Він виростав у свого дядька в Сан-Франциско, і саме приїхав відвідати в Турині батьків, коли проголосили війну. Він мав сестру, котру відправили разом із ним до дядька в Америку, і котра цього року вже мала закінчити педагогічний коледж. Він був загальновизнаним героєм, що наганяв на всіх нудьгу. Кетрін його терпіти не могла.
— У нас також є герої, — казала вона. — Але зазвичай, дорогенький, вони не такі чванливі.
— Мене він не дратує.
— І мене б не дратував, якби не був такий зарозумілий і не навіював на мене нудьгу, нудьгу й нудьгу.
— Мене він теж зануджує.
— Дуже гарно, дорогенький, що ти це кажеш. Але не треба. Можеш уявляти, який він на фронті, ти знаєш, що він там корисний, але мене такого типу хлопці просто не цікавлять.
— Я знаю.
— Чудово, що ти це знаєш, і я б хотіла ставитися до нього краще, але ж він, правду кажучи, просто жахливий, жахливий хлопець.
— Сьогодні він сказав, що скоро буде капітаном.
— Рада чути, — сказала Кетрін. — Це його має втішити.
— А ти б не хотіла, щоб я теж мав трохи вищий чин?
— Ні, дорогенький. Я тільки хочу, щоб завдяки твоєму чину нас пускали б у кращі ресторани.
— Для цього досить мого чину.
— У тебе чудовий чин. Я й не хочу більшого. Бо ти ще можеш загордитися. Ой, дорогенький, я така рада, що ти не чванько. Я б одружилася з тобою, навіть якби ти був чваньком, але набагато спокійніше мати чоловіка, що не задирає носа.
Ми неголосно розмовляли, сидячи на балконі.
Місяць мав би вже з’явитися, але місто було вповите імлою, тож його не було видно, а невдовзі почало мрячити, й ми зайшли всередину. Туман надворі перетворився на дощ, а тоді почалася справжня злива, лило як з відра, і ми чули, як дощ тарабанить по даху. Я встав і рушив до дверей поглянути, чи не залиє кімнату, але там було сухо, тож я залишив двері відчиненими.
— Кого ти ще бачив? — запитала Кетрін.
— Містера і місіс Меєрсів.
— Дивна якась пара.
— Він нібито мав сидіти вдома у в’язниці. Його випустили, щоб міг померти на волі.
— І він відтоді живе собі щасливо в Мілані.
— Не знаю, наскільки щасливо.
— Припускаю, що щасливіше, ніж у тюрмі.
— Вона має принести сюди гостинці.
— Вона приносить чудові гостинці. Ти теж був її любим хлопчиком.
— Як і всі інші.
— Ви всі її любі хлопчики, — сказала Кетрін. — Подобаються їй любі хлопчики. Чуєш, який дощ.
— Ллє як з відра.
— А ти завжди мене кохатимеш, так?
— Так.
— І дощ тобі не завадить?
— Ні.
— Це добре. Бо я боюся дощу.
— Чому? — Я був напівсонний. Дощ надворі не вщухав.
— Не знаю, дорогенький. Я завжди боялася дощу.
— А мені він подобається.
— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя коханцям.
— Я завжди тебе кохатиму.
— І я тебе кохатиму і в дощ, і в сніг, і в град, і… що ще може бути?
— Не знаю. Здається, я засинаю.
— Спи, дорогенький, а я тебе кохатиму, що б там не сталося.
— Ти справді так боїшся дощу?
— З тобою не боюсь.
— А що тебе лякає?
— Не знаю.
— Скажи мені.
— Не примушуй.
— Скажи.
— Ні.
— Скажи.
— Гаразд. Я боюся дощу, бо інколи мені ввижається, ніби я тоді помираю.
— Та ну.
— А інколи ввижається, що й ти помираєш.
— Це вже ймовірніше.
— Ні, дорогенький, ні. Бо я можу тебе вберегти. Знаю, що можу. А от собі нічим не допоможеш.
— Прошу, перестань. Я не хочу провести ніч з божевільною шотландкою. Нам і так уже недовго бути разом.
— Це так, але я все одно і шотландка, і божевільна. Але я перестану. Це все дурниці.
— Так, це дурниці.
— Дурниці. Це все дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О, Господи, я так би цього не хотіла.
Вона залилася сльозами. Я заспокоював її, і вона перестала плакати. Але дощ надворі ніяк не вщухав.
Розділ двадцятий
Одного дня ми вирушили по обіді на іподром. З нами ще поїхали Ферґюсон і Кровел Роджерс, той хлопець, якого поранило в очі від вибуху снарядної головки. Поки дівчата вбиралися після обіду, ми з Кровелом сиділи на ліжку в його палаті й читали у спортивному бюлетені звіти про минулі перегони і прогнози на той день. Кровел мав забинтовану голову і не дуже переймався перегонами, проте, аби згаяти час, постійно читав вісті з іподрому і слідкував за всіма кіньми. Він сказав, що коні — паскудні, але іншого вибору в нас не було. Старий Меєрс мав до нього симпатію й давав йому підказки. Меєрс вигравав майже на кожних перегонах, але іншим підказувати не любив, бо це зменшувало суму виграшу. На перегонах процвітало шахрайство. В Італії змагалися жокеї, котрих уже не підпускали до жодних інших іподромів. Меєрс завжди володів інформацією, але я не любив його розпитувати, бо інколи він узагалі не відповідав, і щоразу було видно, з яким відвертим небажанням він дає поради, хоч він чомусь почував себе зобов’язаним робити це для нас, проте охочіше давав підказки Кровелу. У Кровела були поранені очі, одне з них дуже тяжко, а Меєрс також мав якісь проблеми з очима, тому й симпатизував Кровелу. Меєрс ніколи не казав своїй дружині, на якого коня він робить ставки, вона, бувало, вигравала, хоч значно частіше програвала, і без упину щось теревенила.