Усі четверо ми вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро. Був гарний день, і ми їхали через парк, тоді вздовж трамвайної колії, аж нарешті виїхали на запорошену дорогу за містом. Ми проминали вілли з залізними парканами, великі занедбані сади, канави з проточною водою і зелені латки присипаних порохом городів. Дивлячись на рівнину, ми бачили вдалині селянські хати, доглянуті зелені поля зі зрошувальними канавами, а ще далі на півночі гори. На дорозі до іподрому скупчилося багато екіпажів, а контролери біля воріт пропустили нас без квитків, бо ми були у формі. Ми злізли з екіпажа, купили програмки, перетнули внутрішнє поле, а тоді рушили рівненьким і пружним дереном доріжки до паддоку, де сідлають коней. Трибуни були старі, дерев’яні, під ними були кіоски, де приймають ставки, і ще ряд таких кіосків був біля стаєнь. На полі попід парканом юрмилися солдати. У паддоку було вже чимало людей, а коней вигулювали по колу під деревами за трибуною. Ми побачили кількох знайомих, дістали стільці для Ферґюсон і почали розглядати коней.
Вони йшли по колу один за одним, похиливши голови, слідом за конюхами. Один кінь був якийсь пурпурово-чорний, і Кровел присягався, що він фарбований. Ми придивилися й визнали, що він, можливо, має рацію. Коня вивели наприкінці, якраз коли вже пролунав сигнал сідлати. Ми розшукали його в програмці за номером на рукаві конюха, і він там був записаний вороним мерином з кличкою Джапалак. Цей заїзд був для коней, що ніколи не вигравали приз у тисячу лір або більше. Кетрін була впевнена, що йому змінили масть. Ферґюсон вагалася з відповіддю. Мені здавалося, що кінь виглядав підозріло. Ми всі погодилися, що варто закластись на нього і поставили сто лір. У розрахунковій таблиці зазначалося, що виграш за нього буде тридцятип’ятикратний. Кровел пішов робити ставку, а ми дивилися, як жокеї зробили ще одне коло, а тоді рушили попід деревами на доріжку й повільним чвалом попрямували до закруту, де мав бути старт.
Ми піднялися на трибуни, щоб стежити за перегонами. Тоді ще на Сан-Сіро не було еластичного стартового бар’єра, тому стартер сам вирівняв коней, що виглядали з трибуни зовсім маленькими, а тоді дав старт, гучно цьвохнувши своїм довгим батогом. Вони пронеслися повз нас, і вороний одразу вирвався вперед, а після повороту він уже набагато випереджав усіх інших. Я стежив у бінокль, як вони скачуть по той бік поля, і бачив, що жокей намагається щосили його втримати, але не може, і коли вони завернули на фінішну пряму, вороний кінь був уже на п’ятнадцять корпусів попереду від інших. Перетнувши лінію фінішу, він проскакав ще майже пів кола.
— От і чудово, — сказала Кетрін. — Заробимо понад тисячу лір. Це просто розкішний кінь.
— Аби тільки не потекла його фарба, — сказав Кровел. — Перш ніж ми отримаємо виграш.
— Це був дійсно гарний кінь, — сказала Кетрін. — Цікаво, чи містер Меєрс теж поставив на нього.
— Ну що, виграли? — гукнув я Меєрсу. — Він кивнув.
— А я ні, — сказала місіс Меєрс. — Діточки, на кого ви поставили?
— На Джапалака.
— Справді? Це ж тридцять п’ять до одного!
— Нам його масть сподобалася.
— А мені ні. Він виглядав таким миршавеньким. Та й не радили мені на нього ставити.
— За нього багато не дадуть, — сказав Меєрс.