Побувши якийсь час на самоті, ми були раді знову побачити всіх інших. Ми гарно провели цей день.
Розділ двадцять перший
У вересні спочатку стало прохолодніше вночі, а тоді вже й удень, листя на деревах у парку почало міняти забарвлення, і ми усвідомили, що літо минуло. На фронті були погані справи, і Сан Ґабріеле так досі й не змогли взяти. Бої на плато Баїнзіцца припинилися, а ближче до середини місяця практично зупинилися й бої за Сан Ґабріеле. Гору так і не вдалося захопити. Етторе повернувся на фронт. Коней перевезли в Рим, і перегонів більше не було. Кровел також поїхав у Рим, звідки його мали відправити назад до Америки. У місті двічі вибухали антивоєнні бунти, серйозні заворушення були і в Турині. Один англійський майор сказав мені в клубі, що італійці втратили сто п’ятдесят тисяч душ у боях на плато Баїнзіцца й під Сан Ґабріеле. Крім того, сказав він, ще сорок тисяч загинуло на Карсо. Ми випили, і він розговорився. Сказав, що цього року вже не буде боїв, і що італійці відкусили більше, ніж можуть проковтнути. Він сказав, що наступ у Фландрії не принесе нічого доброго. Якщо союзники й далі втрачатимуть стільки людей, як цієї осені, через рік вони цілком видихнуться. Ми й так уже ледве тримаємось. Головне, не визнавати цього. Та країна, яка останньою збагне, що видихлася, й переможе у війні. Ми знову випили. Я часом не з якогось штабу? Ні. Бо він зі штабу. Але це все дурниці. Крім нас у клубі не було нікого, і ми сиділи на одній з великих шкіряних канап. Він мав бездоганно начищені чоботи з матової шкіри. Чудові чоботи. Він сказав, що все це дурниці. Думають лише про дивізії й живу силу. Гризуться через ті дивізії, а тоді дістають їх і враз угроблюють. Усі вже видихлись. Перемагають тільки німці. Оце солдати, чорт би їх забрав! Старий Гун — оце солдат. Але й вони вже видихлись. Усі видихлись. Я запитав про Росію. Він сказав, що й там уже всі видихлись. Я скоро й сам це побачу. Та й австріяки вже видихлись. Якби їм додати кілька гунських дивізій, вони ще б себе показали. А чи наступатимуть вони цієї осені? Звичайно, що так. Італійці цілком видихлись. Усі це знають. Старий Гун пройде Трентіно й переріже залізничну колію під Віченцою, і де тоді будуть італійці? Вони вже пробували це в шістнадцятому, сказав я. Але без німців. Так, сказав я. Але вони навряд чи це зроблять, сказав він. Занадто просто. Вони вдадуться до чогось складнішого і видихнуться остаточно. Я мушу йти, сказав я. Треба було вертатися в госпіталь.
— До зустрічі, — сказав він. А тоді життєрадісно: — Бажаю удачі!
Ця життєрадісність дуже контрастувала з його всеосяжним песимізмом.
Я зайшов у перукарню, де поголився, а тоді й попрямував до госпіталю. Моя нога вже давно не була в такому гарному стані. Три дні тому я проходив медичний огляд. Мені залишалося пройти ще кілька процедур до завершення лікувального курсу в Ospedale Maggiore, і я крокував вулицею, намагаючись не кульгати. Якийсь старий сидів під аркадою, витинаючи паперові силуети. Я зупинився, щоб подивитися. Йому позували дві дівчини, і він дуже спритно вирізав ножицями обидва їхні силуети, й поглядав на них, схиливши вбік голову. Дівчата хихотіли. Він показав мені готові силуети, а тоді наклеїв їх на білий папір і вручив дівчатам.
— Просто красуні, — сказав він. — Хочете теж, Tenente?
Дівчата пішли далі, зі сміхом розглядаючи свої силуети. Дівчата були симпатичні. Одна з них працювала у винарні навпроти госпіталю.
— Гаразд, — сказав я.
— Скиньте кашкета.
— Ні. Хай буде з ним.
— Вийде не так гарно, — сказав старий. — Але, — сяйнув він посмішкою, — войовничіше.
Він почав обтинати чорний папір, тоді розділив дві половинки, наклеїв профілі на картку і передав її мені.
— Скільки з мене?
— Нічого, — він махнув рукою. — Це мій вам дарунок.
— Але будь ласка. — Я витяг кілька монеток. — Зробіть мені приємність.
— Ні. Мені й так було приємно це зробити. Подаруйте вашій дівчині.
— Дякую вам дуже і до зустрічі.
— Бувайте здорові.
Я рушив далі до госпіталю. Для мене було кілька листів, один з них офіційний. Мені ще надавали тритижневу відпустку для повного одужання, після чого я мав повертатися на фронт. Я уважно перечитав листа. Ну, що тут сказати. Відпустка розпочиналася четвертого жовтня, відразу по завершенню курсу лікування. Три тижні, або двадцять один день. Отже, це буде двадцять п’ятого жовтня. Я сказав, що піду ще провітритися, й рушив до ресторанчика на тій самій вулиці, що й госпіталь, щоб там повечеряти й почитати за столиком решту листів і газету «Корр’єре делла Сера». Був лист від мого діда з родинними новинами, патріотичними напучуваннями, векселем на двісті доларів і кількома газетними вирізками; тоді ще нудний лист від нашого священника, лист від одного мого знайомого, котрий служив у французькій авіації, де зібралася дуже весела гультяйська компанія, і він розповідав про їхні пригоди, а тоді ще була записка від Рінальді, в якій той запитував, скільки часу я ще збираюся бити байдики в Мілані, і що тут новенького? Він хотів, щоб я привіз йому деякі грамофонні платівки, і додав список. Я випив за вечерею пляшечку к’янті, тоді ще кави з коньяком, дочитав газету, поклав листи в кишеню, залишив газету на столі разом із чайовими і пішов. У своїй госпітальній палаті я роздягнувся, вбрав піжаму і халат, опустив штору на дверях до балкону і, сидячи в ліжку, почав переглядати бостонські газети, які принесла в госпіталь для своїх хлопчиків місіс Меєрс. Команда «Чикаго Вайт Сокс» здобула приз Американської ліги, а «Нью-Йорк Джаєнтс» лідирували в Національній лізі. Бейб Рут був пітчером бостонської команди. Газети були нудні, новини містечкові й нецікаві, а всі воєнні вісті давно вже застаріли. Усі американські новини були про тренувальні табори. Я був радий, що не опинився в такому таборі. Бейсбольні новини мене мало цікавили, а крім них там і не було що читати. Газет було забагато, але цікавості вони не викликали. До того ж, вони були вже не першої свіжості, та все одно я їх знічев’я переглядав. Мені було цікаво, чи закриють основні ліги, якщо Америка по-справжньому вступить у війну. Мабуть, ні. От у Мілані й далі відбувались перегони, хоч ситуація на фронті була препогана. А от у Франції закрили іподроми. Звідти й привезли того нашого коня, Джапалака. Кетрін починала нічне чергування не раніше дев’ятої. Я чув її кроки на поверсі, коли вона заступила на чергування, а одного разу навіть бачив, як вона пройшла коридором. Вона обійшла деякі інші палати, а тоді нарешті зайшла в мою.