— Ні, не чудо. Але я все зроблю, щоб ми були разом, якщо ти вирішиш, куди нам поїхати. У жовтні ще має бути гарно. Нам буде гарно разом, дорогенький, а коли ти будеш на фронті, я тобі щодня писатиму.
— А ти де будеш?
— Я ще не знаю. Але в якомусь прекрасному місці. Я все полагоджу.
Якийсь час ми мовчали, нічого не кажучи. Кетрін сиділа на ліжку, а я дивився на неї, але ми не торкалися одне одного. Щось нас розділило, коли хтось заходить у кімнату, і всі ніяковіють. Вона простягла руку і взяла мою.
— Ти не розгнівався, дорогенький?
— Ні.
— І не відчуваєш себе в пастці?
— Трохи, можливо. Але не через тебе.
— Я й не мала на увазі себе. Не будь дурником. Я мала на увазі пастку взагалі.
— Фізіологічно завжди почуваєшся в пастці.
Вона раптово віддалилася від мене, хоч навіть не поворухнулася й не забрала руки.
— Погане слово «завжди».
— Вибач.
— Нічого. Але знаєш, я ще ніколи не мала дитини і навіть нікого не кохала. І я намагалася бути такою, як ти хотів, а ти тепер кажеш «завжди».
— Давай я відріжу собі язика, — запропонував я.
— Ой, дорогенький мій! — вона повернулася звідтіля, куди відлітала. — Не звертай на мене уваги. — Ми знову були разом, і та дивна ніяковість зникла. — Ми справді одне ціле, і не повинні вигадувати якісь непорозуміння.
— Не будемо.
— Але люди так роблять. Кохають одне одного, а тоді вигадують непорозуміння й починають сваритися, і все — вони вже не одна спільна душа.
— Не будемо сваритись.
— Ми не повинні. Бо є тільки нас двоє і цілий світ інших людей. Якщо щось станеться між нами, ми пропали, і вони здолають нас.
— Вони нас не дістануть, — сказав я. — Бо ти неймовірно відважна. А з відважними нічого не стається.
— Але вони вмирають.
— Лише одного разу.
— Не знаю. Хто це сказав?
— Про те, що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго тільки одна?
— Власне. Хто це сказав?
— Я не знаю.
— Мабуть, він сам був боягузом, — сказала вона. — Він добре знав боягузів, а про хоробрих взагалі нічого не знав. Хоробра людина, якщо вона до того ж розумна, може помирати й дві тисячі разів. Вона просто не згадує про ці смерті.
— Не знаю. Важко зазирнути в голову хоробрій людині.
— Власне. В цьому її сила.
— Тобі краще знати.
— Саме так, дорогенький. Так воно є.
— Бо ти хоробра.
— Ні, — сказала вона. — Але хотіла б такою бути.
— А я ні, — сказав я. — Я знаю собі ціну. Мав досить часу, щоб дізнатися. Я наче той гравець, що відбиває в середньому двісті тридцять, і знає, що це його межа.
— А що то за гравець, що відбиває двісті тридцять? Звучить просто вражаюче.
— Ні. У бейсболі це посередній рівень гравця, що атакує.
— А все ж таки атакує, — підколола вона мене.
— Бачу, що ми два чоботи пара, — сказав я. — Але ти хоробра.
— Ні. Та маю надію, що стану.
— Ми обоє хоробрі, — сказав я. — А я найхоробріший, коли випиваю чарку.
— Ми з тобою чудові, — сказала Кетрін. Вона пішла до шафи і принесла мені склянку й коньяк. — Випий, дорогенький, — сказала вона. — Ти був неймовірно добрий.
— Мені щось і не хочеться.
— Тримай.
— Ну, добре.
Я наповнив третину склянки коньяком і вихилив до дна.
— Нічого собі, — сказала вона. — Я знаю, що бренді п’ють герої. Але не треба захоплюватися.
— Де ми житимемо після війни?
— Мабуть, у будинку для ветеранів, — сказала вона. — Упродовж трьох років я дуже наївно сподівалася, що війна скінчиться на Різдво. А тепер маю надію, що це станеться, коли наш син дослужиться до флотського лейтенант-командера.
— А може він буде армійським генералом.
— Якщо це буде столітня війна, він матиме час послужити і там, і там.
— А ти не хочеш випити?
— Ні. Тебе це завжди веселить, дорогенький, а в мене тільки в голові паморочиться.
— Ти що, ніколи не пила бренді?
— Ні, дорогенький. Твоя дружина дуже старомодна.
Я дістав з підлоги пляшку і знову собі налив.
— Я краще піду подивлюся, як там твої співвітчизники, — сказала Кетрін. — А ти за цей час можеш почитати газети.
— Ти справді мусиш іти?
— Зараз або пізніше.
— Гаразд. Тоді зараз.
— Я скоро повернуся.
— А я дочитаю газети, — сказав я.
Розділ двадцять другий