Уночі похолодніло, а наступного дня падав дощ. Коли я вертався з Ospedale Maggiore, почалася справжня злива, тож я був мокрий як хлющ. Дощ періщив по балкону за вікном моєї палати і бився від поривів вітру об шибу скляних дверей. Я перебрався й випив трохи бренді, але воно якось погано смакувало. Мене ще вночі почало нудити, а зранку після сніданку стало ще гірше.
— Жодного сумніву, — сказав госпітальний лікар. — Подивіться на білки його очей, міс.
Міс Ґейдж подивилася. Мені теж дали поглянути в дзеркало. Білки моїх очей пожовкли, а отже, це була жовтяниця. Два тижні я хворів. Зірвався наш задум провести разом відпустку. Ми планували поїхати в Палланцу на озеро Маджоре. Восени, коли жовкне листя, там дуже гарно. Там можна прогулюватися або ловити в озері форель. Там було б краще, ніж у Стрезі, бо в Палланці менше людей. До Стрези так легко дістатися з Мілана, що там завжди можна натрапити на знайомих. Біля Палланци є гарне село, і можна повеслувати човником до островів, на яких живуть рибалки, а на найбільшому острові є ресторанчик. Але ми туди не поїхали.
Одного дня, коли я лежав у ліжку з жовтяницею, в палату зайшла міс Ван Кемпен, яка відчинила дверцята шафи й побачила там порожні пляшки. Перед тим я вже попросив швейцара винести звідти цілу купу пляшок, і вона, мабуть, це побачила, тому й піднялася нагору, щоб пошукати решту. Там були переважно пляшки з-під вермуту, марсали й капрі, а також порожні фляги від к’янті й кілька коньячних пляшок. Швейцар спочатку виніс великі пляшки з-під вермуту та обплетені соломою фляги від к’янті, а коньячні пляшки залишив на потім. Саме ці пляшки з-під бренді, а також пляшечку у вигляді ведмедя, в якій був лікер кюммель, і знайшла міс Ван Кемпен. Найбільше її розлютив цей скляний ведмедик. Вона взяла того ведмедика, що сидів на задніх лапах, піднявши вгору передні, з корком у скляній голові, а до дна пляшки причепилося кілька липких кристаликів. Я розсміявся.
— Це кюммель, — сказав я. — У таких пляшках-ведмедиках кюммель найкращий. Його доставляють з Росії.
— А це все пляшки з-під бренді, так? — запитала міс Ван Кемпен.
— Я добре не бачу, — сказав я. — Але припускаю, що так.
— Відколи це все почалося?
— Я їх купував і сам приносив сюди, — сказав я. — Мене нерідко відвідували італійські офіцери, тож я тримав бренді, щоб було чим їх пригостити.
— А самі що, не пили? — спитала вона.
— Сам теж пив.
— Бренді, — сказала вона. — Одинадцять порожніх пляшок з-під бренді і ще той ведмедячий напій.
— Кюммель.
— Я пришлю когось, щоб забрав їх звідси. Більше порожніх пляшок немає?
— Поки що ні.
— А мені ще було шкода, що ви захворіли на жовтяницю. Даремно я вас шкодувала.
— Дякую вам.
— Я не збираюся звинувачувати вас у небажанні повертатися на фронт. Але могли б вигадати щось розумніше, ніж викликати в себе жовтяницю надмірними дозами алкоголю?
— Чого-чого?
— Алкоголю. Ви добре мене чули.
Я промовчав.
— Якщо ви ще чогось не вигадаєте, боюся, що вам таки доведеться повертатися на фронт, як тільки одужаєте від жовтяниці. Я не думаю, що зумисне спричинена жовтяниця дає вам право на додаткову відпустку.
— Ви так не думаєте?
— Ні.
— А ви самі колись хворіли на жовтяницю, міс Ван Кемпен?
— Ні, але мені ця хвороба добре відома.
— І що, хворі отримували від неї велику втіху?
— Припускаю, що це краще, ніж фронт.
— Міс Ван Кемпен, — сказав я, — чи знали ви хоч одного чоловіка, який би вгатив сам себе в мошонку, щоб уникнути призову?
Міс Ван Кемпен пропустила повз вуха це запитання. Бо інакше вона повинна була б вийти геть із палати. А виходити вона була не готова, бо надто довго плекала до мене неприязнь, щоб тепер не скористатися моментом.
— Я знала багатьох чоловіків, які навмисне завдавали собі рани, щоб не потрапити на фронт.
— Я вас питав не про це. Я й сам бачив зумисне заподіяні рани. Але я запитав, чи знали ви хоч одного чоловіка, який, уникаючи призову, вгатив би себе по яйцях. Бо відчуття майже таке, як і при жовтяниці, і я сумніваюся, що жінкам це відчуття добре знайоме. Ось чому я запитав, міс Ван Кемпен, чи ви хворіли колись на жовтяницю, бо…
Міс Ван Кемпен залишила кімнату. Невдовзі прийшла міс Ґейдж.
— Що ви сказали Ван Кемпен? Вона така розлючена.
— Ми порівнювали свої відчуття. Я збирався висловити припущення, що їй ще ніколи не доводилося народжувати…
— Ви здуріли, — сказала Ґейдж. — Вона тепер три шкури з вас здере.