— Вже здерла, — сказав я. — Позбавила мене відпустки, а тепер ще, мабуть, захоче підвести під трибунал. Вона достатньо підла.
— Ви їй ніколи не подобалися, — сказала Ґейдж. — А що трапилося?
— Вона каже, ніби я допився до жовтяниці для того, щоб не повертатися на фронт.
— Та ну, — сказала Ґейдж. — Я присягнуся, що ви ніколи й краплі в рот не брали. Усі присягнуться, що ви взагалі не п’єте.
— Вона знайшла пляшки.
— А я вам сто разів казала, щоб викинули ті пляшки геть. Де вони тепер?
— У шафі.
— Маєте якусь валізу?
— Ні. Запхайте в цей рюкзак.
Міс Ґейдж склала пляшки в рюкзак.
— Віддам їх швейцарові, — сказала вона. Тоді рушила до дверей.
— Хвилиночку, — почув я голос Ван Кемпен. — Я візьму ці пляшки. — З нею був швейцар. — Віднесіть їх, будь ласка, — сказала вона. — Я хочу показати їх лікареві, коли складатиму рапорт.
Вона покрокувала коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він добре знав, що в ньому.
Більше нічого не сталося, але відпустка моя пропала.
Розділ двадцять третій
Того вечора, коли я мав повертатися на фронт, я послав швейцара зайняти мені місце в поїзді, що мав прибути з Турина. Поїзд відбував опівночі. Він формувався в Турині, прибував у Мілан десь о пів на одинадцяту вечора, і стояв на вокзалі аж до відправки. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було приходити перед тим, як прибуває поїзд. Швейцар пішов разом із приятелем, кулеметником у відпустці, який працював у кравецькій майстерні, і був певний, що вдвох вони обов’язково зуміють щось мені знайти. Я дав їм гроші на перонні квитки й попросив захопити мій багаж. Складався він з великого рюкзака і двох дорожніх сумок.
Я попрощався в госпіталі біля п’ятої вечора й пішов. Швейцар заніс багаж у свою сторожку, і я сказав йому, що буду на вокзалі трохи раніше, ніж опівночі. Його дружина назвала мене «Signorino» і заплакала. Тоді витерла очі, потисла мені руки і знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона знову заплакала. Вона завжди штопала й латала мої речі, була низенькою опецькуватою жіночкою з сивим волоссям і лагідним обличчям. Коли вона плакала, трусилося ціле її обличчя. Я пішов до винарні на розі й почав там чекати, визираючи у вікно. Надворі було темно, холодно й імлисто. Я розрахувався за каву і граппу й дивився на перехожих, що проходили повз освітлене вікно. Побачив Кетрін і постукав по склу. Вона озирнулася, помітила мене, всміхнулася, а я вийшов їй назустріч. Вона була в темно-синій пелерині й м’якому фетровому капелюшку. Ми рушили далі хідником повз винарні, тоді перетнули ринкову площу, попрямували далі вулицею і вийшли попід аркою на соборну площу. Там за трамвайними коліями височів собор. Він був білий і вологий від туману. Ми перетнули колії. Ліворуч були крамнички з освітленими вітринами і вхід до галереї. Площа була вповита мрякою, і коли ми наблизилися до собору, його камінні мури були мокрі, а сам він зблизька виглядав величезним.
— Хочеш зайти?
— Ні, — сказала Кетрін. Ми рушили далі. В тіні кам’яного контрфорсу перед нами стояв солдат із дівчиною, і ми їх проминули. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він загорнув її в свою накидку.
— Схожі на нас, — сказав я.
— Ніхто на нас не схожий, — сказала Кетрін. Радості в її голосі не відчувалося.
— Шкода, що їм нема куди піти.
— Може, це й краще для них.
— Не знаю. Було б добре, якби кожен мав куди піти.
— У них є собор, — сказала Кетрін.
Ми якраз його проминули. Перетнули площу і знову озирнулись на собор. Він гарно виглядав у тумані. Ми стояли перед крамничкою шкіряних виробів. Там у вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, наплічник і лижні черевики. Усе це було розкладене окремо, як на виставці: наплічник по центру, чоботи з одного боку, а черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька і лисніла, мов старе сідло. Від її лискучої поверхні тьмяно відбивалося електричне світло.
— Колись і нам буде варто стати на лижі.
— За два тижні почнеться лижний сезон у Мюррені, — сказала Кетрін.
— Махнемо туди.
— Гаразд, — сказала вона. Ми пройшли повз інші вітрини й завернули на бічну вуличку.
— Я тут ніколи не була.
— Я так ходив до госпіталю, — сказав я.
Вуличка була вузенька, і ми трималися правого боку. Ми зустрічали в тумані чимало перехожих. У всіх крамницях були освітлені вітрини. В одній вітрині ми побачили цілу гору сирів. Я зупинився перед магазином зі зброєю.