— Ходімо вже, — сказав капітан. — Треба встигати бордель, поки не зачинили.
— На добраніч, — сказав я священникові.
— На добраніч, — сказав він.
Розділ третій
Коли я повернувся на фронт, ми й далі перебували в тому самому містечку. З’явилося набагато більше гармат, і вже настала весна. Поля зазеленіли, на виноградних лозах теж вигулькнули малесенькі зелені пагінці, дерева вздовж дороги вкрилися листочками, а з моря віяв вітерець. Я бачив місто, старий замок на узвишші, а тоді гори, брунатні гори з зеленавими схилами. У містечку побільшало гармат, з’явилися нові госпіталі, на вуличках можна було зустріти чимало англійців, а подекуди й англійок, і значно більше будинків постраждали від вогню артилерії. Було тепло й весняно, я йшов оточеною деревами вулицею, відчуваючи тепло від прогрітих сонцем мурів, і виявив, що ми й далі мешкали у тому самому будинку, де нічого не змінилося, відколи я звідси поїхав. Двері були відчинені, на лавочці під сонцем сидів якийсь солдатик, біля бічних дверей стояла санітарна машина, а всередині, коли я увійшов, мене зустрів запах мармурових плит підлоги й госпіталю. Усе було, як і тоді, коли я поїхав, тільки тепер настала весна. Я зазирнув у двері до великої кімнати, де крізь відчинене вікно лилося сонячне світло, а за столом сидів майор. Він мене не бачив, а я не знав, чи варто мені зайти й повідомити про прибуття, чи краще спочатку піти нагору й помитися. Я вирішив піти нагору.
Кімната, яку я ділив з лейтенантом Рінальді, виходила на подвір’я. Вікно було відчинене, моя постіль накрита ковдрою, а на стіні висіли мої речі — протигаз у подовгастому бляшаному футлярі і сталевий шолом на тому самому гачку. Біля підніжжя ліжка стояла пласка скриня, на якій лежали мої зимові чоботи з лискучою від жиру шкірою. Над ліжками висіла моя австрійська снайперська гвинтівка з воронованим восьмигранним стволом і зручним темно-горіховим прикладом, що гарно прилягав до щоки. Я пригадав, що оптичний приціл був під замком у скрині. Лейтенант Рінальді спав на сусідньому ліжку. Почувши, як я увійшов до кімнати, він прокинувся й сів.
— Чао! — привітався він. — І як ти провів час?
— Розкішно.
Ми потисли руки, а тоді він пригорнув мене за шию й поцілував.
— Овва, — видихнув я.
— Ти брудний, — зауважив він. — Мусиш помитися. То де ти був і чим займався? Розкажи мені відразу все.
— Де я тільки не був. Мілан, Флоренція, Рим, Неаполь, Вілла-Сан-Джованні, Мессіна, Таорміна…
— Ти ніби читаєш розклад поїздів. А мав якісь любовні пригоди?
— Мав.
— І де?
— У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі…
— Та годі вже. Скажи, де було найкраще.
— У Мілані.
— Бо ти з нього починав. А де ти зустрів свою пару? В «Кові»? Куди ви пішли? Що ти відчував? Розказуй мені все. Ви провели там цілу ніч?
— Так.
— Це дурниці. Ми тепер і тут маємо красунь. Нові дівчата, які ще досі не були на фронті.
— Чудовенько.
— Не віриш мені? Ось підемо після обіду й сам побачиш. І ще в містечку є чарівні англієчки. Я ось закохався в міс Барклі. Познайомлю тебе з нею. Мабуть, я одружуся з міс Барклі.
— Я мушу помитися й відрапортувати про прибуття. А що тут, нічого не діється?
— Відколи ти поїхав, нас турбували лише обмороження, запалення, жовтяниця, гонорея, умисні поранення, пневмонія та тверді й м’які шанкри. Щотижня когось ранить уламками скелі. Є кілька і справжніх поранених. Наступного тижня знову почнеться війна. Мабуть, почнеться. Так кажуть. Гадаєш, мені варто одружитися з міс Барклі… після війни, звісно?
— Безсумнівно, — сказав я і наповнив миску водою.
— Розкажеш мені все ввечері, — сказав Рінальді. — А я мушу ще подрімати, щоб прийти до міс Барклі свіженьким і гарним.
Я скинув мундир і сорочку, а тоді помився холодною водою з миски. Витираючись рушником, я оглянув кімнату, визирнув у вікно й подивився на Рінальді, що лежав, заплющивши очі, на ліжку. Він був вродливим хлопцем мого віку, родом з Амальфі. Йому подобалась робота хірурга, і ми були з ним великими друзями. Я розглядав його, а він розплющив очі.
— Маєш трохи грошей?
— Маю.
— Позич п’ятдесят лір.
Я витер руки і витяг гаманець з внутрішньої кишені мундира, що висів на стіні. Рінальді взяв банкноту, склав її, не підводячись із ліжка, й запхав до кишені бриджів. Тоді всміхнувся: