— Зайдемо на хвильку. Я мушу тут щось купити.
— Що саме?
— Пістолет. — Ми зайшли, я розстебнув ремінь з порожньою кобурою і поклав на ляду. За лядою були дві жінки. Вони розклали переді мною кілька пістолетів.
— Має пасувати сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Це була сіра шкіряна кобура, яку я купив на барахолці, щоб носити в місті.
— А в них є добрі пістолети? — спитала Кетрін.
— Усі десь однакові. Можу я спробувати цей? — запитав я в жінки.
— Тут нема де стріляти, — сказала вона. — Але він дуже добрий. Беріть, не помилитесь.
Я спустив курок і відтягнув затвор. Пружина була доволі туга, але затвор ходив плавно. Я прицілився і знову клацнув курком.
— Він не новий, — сказала жінка. — Належав одному офіцерові, який чудово стріляв.
— Він його тут купив?
— Так.
— А як він знов у вас опинився?
— Через його ординарця.
— Може, й мій десь тут є, — сказав я. — Скільки цей коштує?
— П’ятдесят лір. Дуже дешевий.
— Гаразд. Дайте ще дві запасні обойми й коробку патронів.
Вона дістала це все з-під ляди.
— Може, вам потрібна шабля? — запитала вона. — Маю декілька вживаних шабель, дуже дешевих.
— Я їду на фронт, — сказав я.
— Ну, так, тоді вам шабля не потрібна, — сказала вона.
Я заплатив за патрони й пістолет, зарядив магазин і вставив його на місце, поклав пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні обойми і запхав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знову вбрав ремінь і застебнув пряжку. Відразу відчув вагу пістолета на поясі. Краще було б, звичайно, мати нормальний службовий пістолет. До нього завжди дістанеш набої.
— Тепер ми озброєні до зубів, — сказав я. — Це те, про що я не мав права забути. Бо хтось присвоїв собі мій пістолет, коли мене везли до госпіталю.
— Маю надію, що цей пістолет добрий, — сказала Кетрін.
— Може, ще щось потрібно? — запитала жінка.
— Не думаю.
— Пістолет має шнурок, — сказала вона.
— Я це помітив.
Жінка явно хотіла ще щось продати.
— Свисточок не потрібен?
— Не думаю.
Жінка попрощалася, і ми вийшли на хідник. Кетрін подивилась на вітрину. Жінка визирнула і вклонилася нам.
— А що то за маленькі дзеркальця в дерев’яній оправі?
— Заманювати птахів. Ставлять це на полі й починають крутити, жайворонки бачать і злітаються, а італійці їх стріляють.
— Геніальний винахід, — сказала Кетрін. — Маю надію, дорогенький, що в Америці ви не стріляєте по жайворонках?
— Щоб дуже, то ні.
Ми перейшли вулицю й рушили далі другим боком.
— Мені тепер краще, — сказала Кетрін. — Бо спочатку я жахливо себе почувала.
— Коли ми разом, нам завжди добре.
— Ми завжди будемо разом.
— Так, хоча я від’їжджаю сьогодні опівночі.
— Не думай про це, дорогенький.
Ми крокували вулицею. В тумані світло ліхтарів стало жовтавим.
— Ти не втомився? — спитала Кетрін.
— А ти?
— Я ні. Приємно так прогулюватися.
— Тільки щоб не задовго.
— Ні.
Ми звернули в бічний неосвітлений провулочок і рушили ним далі. Я зупинився й поцілував Кетрін. Цілуючи, я відчув на плечі її руку. Вона обгорнулася моєю накидкою, і тепер вона вкривала нас обох. Ми стояли у провулку, притулившись до високого муру.
— Давай-но кудись підемо, — сказав я.
— Добре, — сказала Кетрін. Ми попрямували далі провулком, аж поки він вивів нас на ширшу вулицю понад каналом. З другого боку була цегляна стіна й будинки. Попереду я бачив, як переїжджає міст трамвайчик.
— Ми можемо піймати біля мосту візника, — сказав я.
Ми стояли на мосту, чекаючи якийсь екіпаж. Проїхало кілька трамваїв, заповнених людьми, що верталися додому. Мряка ставала дощем.
— Можемо піти пішки або сісти у трамвай, — сказала Кетрін.
— Зараз буде екіпаж, — сказав я. — Їх тут багато.
— А ось і їде, — сказала вона.
Візник зупинив коня і опустив металеву стрілку лічильника. Верх екіпажа був відкритий, і на візниковому плащі були крапельки дощу. Його лакований циліндр був мокрий і виблискував. Ми вмостилися на задньому сидінні, де було зовсім темно.
— Куди ти звелів йому їхати?
— На вокзал. Там є через дорогу готельчик, куди ми могли б піти.
— Прямо так? Без багажу?
— Так, — сказав я.
Ми досить довго їхали до вокзалу бічними вуличками, під дощем.