— А ми не будемо вечеряти? — спитала Кетрін. — Бо я боюся зголодніти.
— Замовимо в наш номер.
— Я не маю в що перебратися. Навіть нічної сорочки не маю.
— Ми купимо, — сказав я і гукнув візникові.
— Їдьте по Віа Манцоні. — Він кивнув і завернув на розі ліворуч. Кетрін почала шукати крамницю на цій великій вулиці.
— Ось тут, — сказала вона. Я зупинив візника, а Кетрін вийшла, перетнула хідник і зайшла всередину. Я сидів у екіпажі, чекаючи її. Дощ не вщухав, і я чув запах вологої вулиці й пари, що здіймалася під дощем від зіпрілого коня. Кетрін вийшла з пакунком, сіла в екіпаж, і ми рушили далі.
— Я дуже марнотратна, дорогенький, — сказала вона, — але сорочка гарна.
Я попросив Кетрін зачекати в екіпажі, поки я ходив у готель домовлятися з адміністратором. Було багато вільних номерів. Тоді я повернувся до екіпажа, розрахувався з візником, і ми з Кетрін зайшли в готель. Хлопчик у лівреї з ґудзиками ніс наш пакунок. Адміністратор уклонився і провів нас до ліфта. Скрізь було багато червоного плюшу і бронзи. Адміністратор піднявся у ліфті разом із нами.
— Мосьє і мадам бажають повечеряти в номері?
— Так. Можете прислати нам меню? — сказав я.
— Бажаєте чогось спеціального на вечерю? Якусь дичину або суфле?
Ліфт проминув три поверхи, клацаючи на кожному, тоді ще раз клацнув і зупинився.
— А що є з дичини?
— Можна замовити фазана або вальдшнепа.
— Вальдшнепа, — сказав я.
Ми рушили далі коридором. Килим був потертий. Було багато дверей. Адміністратор зупинився, відімкнув одні двері і прочинив їх.
— Прошу вас. Гарна кімнатка.
Хлопчик у лівреї з ґудзиками поклав пакунок на стіл посеред кімнати. Адміністратор розсунув портьєри.
— Туман надворі, — сказав він. Кімната була обставлена червоними плюшевими меблями. Там було багато дзеркал, два крісла і велике ліжко з атласною ковдрою. Бічні двері вели до ванної.
— Я пришлю меню, — сказав адміністратор. Тоді вклонився й вийшов.
Я підійшов до вікна, визирнув з нього, а тоді смикнув за шнур, зсуваючи важкі плюшеві портьєри. Кетрін сиділа на ліжку, дивлячись на кришталеву люстру. Скинула капелюшок, і її волосся виблискувало під світлом. Вона побачила себе в одному з дзеркал і поправила рукою зачіску. Я бачив її ще в трьох інших дзеркалах. Вона не виглядала радісною. Її пелерина впала на ліжко.
— Що сталося, люба?
— Я ще ніколи не почувала себе такою повією, — сказала вона.
Я підійшов до вікна, відхилив портьєру й визирнув. Не думав, що так воно обернеться.
— Ти зовсім не повія.
— Я знаю, дорогенький. Але не дуже приємно почувати себе такою, — говорила це якось сухо й невиразно.
— Тут кращого готелю не знайти, — сказав я. Визирнув з вікна. По той бік площі світилися вокзальні вогні. Вулицею їхали екіпажі, а вдалині я бачив дерева в парку. Світло з готелю відбивалося від мокрої бруківки. Чорти б його забрали, подумав я, невже ми маємо тепер сперечатися?
— Ходи сюди, будь ласка, — сказала Кетрін. Її голос тепер пожвавішав. — Прошу тебе. Я знову чемна дівчинка.
Я обернувся до ліжка. Вона усміхалася.
Я підійшов, сів біля неї на ліжко й поцілував.
— Ти моя чемна дівчинка.
— Це точно, що твоя, — сказала вона.
Ми повечеряли і нам стало краще, а потім — узагалі чудово, й невдовзі ми почували себе в цій кімнаті як удома. Моя госпітальна палата була нашим домом, а тепер цим домом став готельний номер.
Під час вечері Кетрін накинула собі на плечі мій мундир. Ми дуже зголодніли, страви були смачні, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Здебільшого пив я, але Кетрін також трохи випила, і в неї з’явився чудовий настрій. Нам подали вальдшнепа з картопляним суфле і пюре з каштанів, салат, і сабайон на десерт.
— Гарна кімната, — сказала Кетрін. — Дуже симпатична. Треба було нам оселитися тут на весь той час, поки ми були в Мілані.
— Трохи кумедна кімнатка. Але гарненька.
— Чудова річ розпуста, — сказала Кетрін. — Люди, що нею займаються, мають непоганий смак. Червоний плюш тут дуже доречний. Те, що треба. І дзеркала дуже привабливі.
— Ти така чарівна дівчинка.
— Не знаю, як прокидатися в такій кімнаті зранку. А так вона просто чудова.
Я налив ще склянку сент-естефа.
— Хотіла б я по-справжньому з тобою согрішити, — сказала Кетрін. — Бо все, чим ми займаємось, таке цнотливе й невибагливе. Просто не вірю, що ми робимо щось погане.