— Ти просто розкішна дівчинка.
— Але я й далі голодна. Страшенно голодна.
— Ти мила й простодушна дівчинка.
— Я справді простодушна. Ніхто, крім тебе, цього не розумів.
— Якось, коли я тільки зустрів тебе, я півдня уявляв, як ми підемо разом у готель «Кавур», і як нам там буде.
— Страшенне нахабство з твого боку. Але ж це не «Кавур», правда?
— Ні. Нас би туди не пустили.
— Пустять колись. От цим, дорогенький, ми й відрізняємось. Бо я ніколи про таке не думала.
— Ніколи взагалі?
— Ну, трішечки, — сказала вона.
— Яка ти мила дівчинка.
Я налив ще вина.
— Я дуже простодушна, — сказала Кетрін.
— Спочатку мені так не здавалося. Я думав, ти якась навіжена.
— А я й була трохи навіжена. Але це було поверхове божевілля, без ускладнень. Я тебе не дуже тоді збаламутила, дорогенький?
— Розкішна річ вино, — сказав я. — Усе погане забувається.
— Приємна річ, — сказала Кетрін. — Але в мого батька від нього була жахлива подагра.
— Ти маєш батька?
— Так, — сказала Кетрін. — У нього подагра. Тобі не обов’язково з ним знайомитися. А в тебе батько є?
— Ні, — сказав я. — У мене вітчим.
— Він мені сподобається?
— Тобі не обов’язково з ним знайомитися.
— Нам так гарно вдвох, — сказала Кетрін. — Мене більше нічого не цікавить. Я така щаслива бути твоєю дружиною.
Прийшов кельнер забрати посуд. Невдовзі ми цілком замовкли і чули, як падає дощ. Десь унизу на вулиці пролунав автомобільний клаксон.
— «Та чую, за спиною мчиться крилата часу колісниця», — сказав я.
— Я знаю ці рядки, — сказала Кетрін. — Це з вірша Марвелла. Але це про дівчину, що не хотіла віддатися чоловікові.
Моя голова була ясна й холодна, і я хотів говорити про реальні речі.
— Де ти збираєшся народжувати?
— Не знаю. У найкращому місці.
— А як ти це влаштуєш?
— Найкращим чином. Не переймайся, дорогенький. Поки скінчиться війна, ми матимемо, можливо, не одну дитину.
— Нам скоро треба йти.
— Я знаю. Можемо й зараз, якщо хочеш.
— Ні.
— Тоді не хвилюйся, дорогенький. Ти досі був такий чудовий, а тепер розхвилювався.
— Не буду. Як часто ти писатимеш?
— Щодня. Ваші листи переглядають?
— Вони погано знають англійську, тому нічого страшного.
— Я їм цілком збаламучу голову, — сказала Кетрін.
— Тільки не занадто.
— Я тільки трошки збаламучу.
— Боюся, вже треба виходити.
— Гаразд, дорогенький.
— Дуже не хочеться йти з нашого затишного дому.
— Мені теж.
— Але мусимо йти.
— Гаразд. Бо ми ще ніколи не жили довго вдома.
— Ще житимемо.
— Коли ти повернешся, я чекатиму тебе в нашому гарному домі.
— Може, я відразу ж повернуся.
— Може, тебе легесенько поранить у ніжку.
— Або у вушко, в мочку.
— Ні, я хочу щоб твої вушка були ціленькі.
— А ніжки?
— Твої ніжки вже й так були поранені.
— Мусимо йти, люба. Справді.
— Гаразд. Тоді йди перший.
Розділ двадцять четвертий
Замість того, щоб їхати ліфтом, ми спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, коли її подали, а кельнер, який її приносив, сидів біля дверей на стільці. Він зірвався на ноги й уклонився, а тоді пішов разом зі мною в бічну кімнату, де я розрахувався за номер. Адміністратор упізнав у мені давнього приятеля, й відмовився брати плату наперед, але потім завбачливо залишив офіціанта біля дверей, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із його приятелями. Під час війни з’являється чимало приятелів.
Я попросив кельнера знайти нам екіпаж, він узяв з моїх рук пакунок Кетрін і вийшов з парасолькою на вулицю. Ми бачили у вікні, як він переходив її під дощем. Ми стояли в бічній кімнаті й дивились у вікно.
— Як почуваєшся, Кет?
— Сонлива.
— А я якийсь вичерпаний і голодний.
— Ти хоч маєш щось їсти?
— Так, у дорожній сумці.
Я бачив, як під’їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь схилив голову під дощем, а кельнер вийшов, відкрив парасольку і рушив до готелю. Ми зустріли його в дверях і пішли разом під парасолькою мокрим хідником до екіпажа біля узбіччя. В канаві вирувала вода.
— Ваш пакунок на сидінні, — сказав кельнер. Він тримав над нами парасолю, поки ми сіли в екіпаж, і я віддячив йому чайовими.