— Дуже вам дякую. Щасливої дороги, — сказав він. Візник смикнув за віжки, і кінь зрушив з місця. Кельнер відвернувся і пішов під парасолькою назад до готелю. Ми проїхали вулицею, звернули ліворуч, а тоді під’їхали з правого боку до вокзалу. Під ліхтарем, куди майже не сягав дощ, стояли два карабінери. Світло падало на їхні капелюхи. У сяйві вокзальних ліхтарів дощ здавався чистим і прозорим. З-під вокзальної арки вийшов, зіщулившись під дощем, носій.
— Ні, — сказав я. — Дякую. Ви не потрібні.
Він знову сховався під арку. Я обернувся до Кетрін. Її обличчя було затінене дашком екіпажа.
— Тут, мабуть, і попрощаємось.
— Я не можу зайти?
— Ні. До побачення, Кет.
— Скажеш йому адресу госпіталю?
— Так.
Я сказав візникові, куди треба їхати. Він кивнув головою.
— До побачення, — сказав я. — Бережи себе й маленьку Кетрін.
— До побачення, дорогенький.
— До побачення, — сказав я.
Тоді вийшов під дощ, а екіпаж почав їхати. Кетрін висунулася з нього, і я побачив її освітлене ліхтарями обличчя. Вона всміхнулася й помахала мені. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала на арку. Я озирнувся, але, крім двох карабінерів, під аркою нікого не було. Тоді я збагнув, що це вона хотіла, щоб я сховався там від дощу. Я зайшов, а тоді стояв і дивився, як завертає за ріг екіпаж. Після чого покрокував вокзалом до поїзда.
На платформі мене вже чекав швейцар. Я зайшов услід за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у проході й зазирнув у двері переповненого купе, де в куточку сидів кулеметник. Мій рюкзак і дорожні сумки лежали в нього над головою на багажній полиці.
У проході було море людей, а коли ми зайшли, всі пасажири купе подивилися на нас. У поїзді бракувало вільних місць, і всі були вороже налаштовані. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Хтось поплескав мене по плечу. Я озирнувся. То був високий і худющий артилерійський капітан з червоним шрамом на щелепі. Він бачив усе з коридора крізь скляні двері, а тепер зайшов у купе.
— Ви щось хотіли сказати? — запитав я.
Тоді повернувся лицем до нього. Він був вищий за мене, затінене козирком обличчя здавалося дуже худим, а шрам був свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене.
— Не можна так робити, — сказав він. — Не можна посилати солдата займати вам місце.
— Пізно, я вже послав.
Він ковтнув слину, і я побачив, як зарухався його борлак. Кулеметник стояв, тримаючи мені місце. Через скляні двері зазирали інші люди. Ніхто в купе не прохопився жодним словом.
— Не маєте права так чинити. Я тут був на дві години раніше від вас.
— То що ви хочете?
— Сидіти.
— Я теж.
Я дивився йому в обличчя й відчував, що всі в купе налаштовані проти мене. Я їх не звинувачував. Він був правий. Але я хотів сидіти. Усі й далі мовчали.
«Чорт забирай», — подумав я.
— Сідайте, Signor Capitano, — сказав я. Кулеметник звільнив місце, і високий капітан сів. Він зиркнув на мене. Його обличчя виглядало ображеним. Але він тепер сидів.
— Дістаньте мої речі, — сказав я кулеметнику. Ми вийшли в коридор. Поїзд був переповнений, і я знав, що місця мені не знайти. Я дав швейцару й кулеметнику по десять лір. Вони пройшли назад коридором, зійшли на платформу й почали зазирати у вікна, але місця ніде не було.
— Можливо, хтось вийде у Брешії, — сказав швейцар.
— У Брешії ще більше підсядуть, — сказав кулеметник.
Я попрощався з ними, потиснув їм руки, і вони пішли. Обидва були зажурені. Ми всі так і стояли у проході, коли рушив поїзд. Я дивився, як залишаються позаду вогні вокзалу й сортувальної станції. Дощ не вщухав, вікна вкрилися краплями, і вже нічого не було видно. Пізніше я заснув у коридорі на підлозі, перед тим засунувши гаманець із грошима й документами під сорочку і штани, так що він опинився в холоші моїх бриджів. Я проспав цілу ніч, прокидаючись лише у Брешії й Вероні, коли на поїзд сідали нові пасажири, але тоді знову миттєво засинав. Одну дорожню сумку я підклав собі під голову, другу обхопив руками, рюкзак був також біля мене, тож усі, кому треба, могли переступити через мене, не зачіпаючи ногами. Скрізь у коридорі спали на підлозі люди. Інші стояли, тримаючись за віконні поруччя або притулившись до дверей. Той поїзд був завжди переповнений.
Розділ двадцять п’ятий
Тепер, коли настала осінь, дерева були голі, а дороги багнисті. З Удіне до Ґоріції я їхав вантажівкою. Дорогою ми обминали інші вантажівки, а я роздивлявся довкола. Шовковичні дерева стояли голі, а поля були бурого кольору. Дорогу вкривало мокре змертвіле листя, що поопадало з довколишніх голих дерев, а робітники брали з куп на узбіччі щебінь, засипаючи й затрамбовуючи глибокі колії від коліс. Ми побачили місто, вповите мрякою, за туманом не було видно гір. Переїхали річку, і я побачив, як високо піднялася вода. У горах не вщухали дощі. Ми в’їхали в місто, минаючи фабрики, а тоді будинки й вілли, і я помітив, що за цей час обстріли зруйнували ще більше будинків. На вузенькій вуличці ми розминулися з санітарною машиною англійського Червоного Хреста. Обличчя водія в кашкеті було худе й дуже засмагле. Він був мені незнайомий. Я зліз з вантажівки на великій площі перед будинком мера, водій подав мені рюкзак, я надів його й закинув на плечі обидві дорожні сумки, а тоді рушив до нашої вілли. Не відчував, що повертаюся додому.