— Ну, що, малий, — сказав він.
Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене.
— Любенький мій малий.
Він ляснув мене по спині, а я взяв його за руки.
— Любий малий, — сказав він. — Покажи-но мені коліно.
— То ж треба скидати штани.
— Ну, то скидай, малий. Ми ж друзі з тобою. Я хочу подивитися, що вони тобі зробили.
Я встав, спустив бриджі і зняв пов’язку з коліна. Рінальді сів на підлогу й почав легенько згинати й розгинати мені ногу. Він провів пальцем по шраму, а тоді з’єднав великі пальці над колінною чашечкою і легенько погойдав ногу рештою пальців.
— І більше не згинається?
— Ні.
— Це просто злочин, що тебе відправили назад. Твій суглоб ще добре не функціонує.
— Було набагато гірше. Нога взагалі не розгиналася, була як дошка.
Рінальді ще трохи її зігнув. Я дивився на його руки. То були гарні руки хірурга. Я глянув на його потилицю — лискуче волосся з рівненьким проділом. Він надто сильно зігнув мені ногу.
— Ой! — сказав я.
— Тобі потрібно пройти ще один курс механотерапії, — сказав Рінальді.
— Але було ще гірше.
— Я бачу, малий. Я на таких речах розуміюся краще за тебе. — Він підвівся з підлоги й сів на ліжко. — З самим коліном усе зробили добре. — Коліно його вже не цікавило. — Розказуй тепер про все інше.
— Нема про що розказувати. Я мав спокійне життя.
— Ти вже говориш так, немовби одружився, — сказав він. — Та що таке з тобою?
— Нічого, — сказав я. — А що з тобою?
— Війна мене добиває, — сказав Рінальді. — Я через неї впав у депресію. — Він склав руки на коліні.
— Аж так, — сказав я.
— А в чому річ? Невже я не можу мати людських емоцій?
— Ні. Я бачу, тут тобі було весело. Розкажи мені.
— Ціле літо й осінь роблю операції. Працюю безперервно. Один за всіх. Усе найскладніше залишають мені. Бог свідок, малий, що я стаю чудовим хірургом.
— Це вже звучить краще.
— Я просто не думаю. Справді, Бог мені свідок, я зовсім не думаю, а тільки оперую.
— Ну, й добре.
— Але тепер, малий, це все скінчилося. Я вже не оперую, і почуваю себе препаскудно. Ця війна жахлива, малий. Повір мені, це правда. Ну, а тепер розвесели мене. Ти привіз платівки?
— Так.
Вони були загорнуті в папір і лежали в картонній коробці в рюкзаку. Я був такий втомлений, що просто не мав сил їх витягнути звідти.
— А ти себе добре почуваєш, малий?
— Як у пеклі.
— Жахлива ця війна, — сказав Рінальді. — Вставай-но. Зараз нап’ємося й піднімемо собі настрій. А тоді підемо й кинемо по паличці. І буде нам добре.
— Я мав жовтяницю, — сказав я. — І не можу напиватися.
— Ой, малий, яким ти повернувся до мене. Таким серйозним і з хворою печінкою. Кажу тобі, ця війна препаскудна. Чого ми взагалі в неї вляпалися.
— Ми трохи вип’ємо. Напиватися не хочу, але трохи вип’ємо.
Рінальді пішов до вмивальника з другого кінця кімнати й повернувся з двома склянками і пляшкою коньяку.
— Австрійський коньячок, — сказав він. — Сім зірочок. Це все, що змогли захопити на Сан Ґабріеле.
— А ти там був?
— Ні. Я ніде не був. Весь час сидів тут і оперував. Дивись, малий, це та твоя стара склянка, з якою ти чистив зуби. Я її не викидав, бо вона нагадувала мені про тебе.
— Нагадувала тобі чистити зуби.
— Ні. Я ж маю свою. Я її зберігав, щоб нагадувала, як ти вранці намагався відчистити зуби від «Вілла-Росси», лаявся, ковтав аспірин і проклинав шльондр. Щоразу, коли я бачив цю склянку, я згадував, як ти силкувався відчистити свою совість зубною щіткою.
Він підійшов до ліжка.
— Поцілуй мене разочок і скажи, що ти зовсім не такий серйозний.
— Я не збираюся тебе цілувати. Ти мавпа.
— Я знаю, ти чемнесенький англосаксонський хлопчик. Знаю. Хлопчик з муками сумління, знаю. Нічого, почекаю, поки наш англосаксончик почне відчищатися зубною щіточкою від блудниць.
— Налий у склянку коньяку.
Ми цокнулися й випили. Рінальді підсміхнувся з мене.
— Я тебе впою, витягну твою печінку й заміню її доброю італійською печіночкою, і знову зроблю тебе людиною.