Я простягнув склянку, щоб він долив коньяку. Надворі вже було темно. Тримаючи склянку з коньяком, я підійшов до вікна й відчинив його. Дощ уже не падав. Надворі стало холодніше, а дерева були вповиті туманом.
— Не виливай у вікно коньяк, — сказав Рінальді. — Не можеш пити, то дай мені.
— Пішов ти знаєш куди, — сказав я.
Я був радий знову бачити Рінальді. Він два роки поспіль глузував з мене, і мені це завжди подобалося. Ми чудово розуміли один одного.
— Ти одружився? — запитав він з ліжка.
Я стояв біля вікна, спершись на стіну.
— Ще ні.
— Закоханий?
— Так.
— У ту англійку?
— Так.
— Бідолашка. Вона тебе задовольняє?
— Звичайно.
— Я мав на увазі, чи задовольняє тебе на практиці?
— Заткайся.
— Мовчу. Побачиш, наскільки я делікатна людина. А в яких позах…?
— Ріні, — сказав я. — Прошу тебе заткатися. Якщо хочеш бути моїм другом, заткай свою пельку.
— Я не хочу твоїм другом бути, малий. Я вже твій друг.
— Тоді заткай пельку.
— Гаразд.
Я підійшов до ліжка й сів біля Рінальді. Він тримав у руці склянку й дивився на підлогу.
— Розумієш, як воно є, Ріні?
— Ще й як. Я все своє життя наштовхуюся на святі й непорушні теми. Але з тобою такого майже не було. Мабуть, і в тебе вони з’явилися.
Він не відводив очей від підлоги.
— А в тебе таких немає?
— Ні.
— Жодної?
— Ні.
— То я можу щось таке сказати про твою матір, а тоді про твою сестру?
— А тоді про твою сестру, — швидко сказав Рінальді.
Ми розреготалися.
— Старий супермен, — сказав я.
— А може, я ревную, — сказав Рінальді.
— Та де там.
— Я не в цьому сенсі. Я мав на увазі інше. Ось у тебе є одружені друзі?
— Так, — сказав я.
— А в мене немає, — сказав Рінальді. — Якщо вони закохані одне в одного.
— А чому?
— Бо я їм тоді не подобаюся.
— Чому?
— Бо я той змій. Змій пізнання.
— Ти все переплутав. То було яблуко пізнання.
— Ні, то була змія, — він трохи розвеселився.
— Краще тоді не зачіпати ці високі матерії, — сказав я.
— Люблю я тебе, малий, — сказав він. — Придушуєш у зародку великого італійського мислителя. А я знаю багато такого, про що не можу сказати. Знаю більше за тебе.
— Так. Це точно.
— Але тобі легше житиметься. Навіть із муками сумління.
— Не думаю.
— О, так. Свята правда. Бо я тепер щасливий тільки тоді, коли працюю.
Він знов опустив голову.
— Це все минеться.
— Ні. Мені подобаються лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а друга триває якихось пів години або п’ятнадцять хвилин. Іноді ще коротше.
— Іноді набагато коротше.
— А може, я вже здатний на більше, малий. Звідки тобі знати. Але є тільки ці дві речі й моя робота.
— Ще будуть інші.
— Ні. Не буде вже нічого. Ми маємо те, з чим народилися, й нічого більше не навчаємось. Ніколи не дістаємо нічого нового. Починаємо життя довершеними. Маєш радіти, що ти не латинського роду.
— Не існує ніякого латинського роду. Це в тебе в голові «латинська» каша. Ти так пишаєшся своїми дефектами.
Рінальді підвів голову і засміявся.
— Ну, годі вже, малий. Я втомився так багато думати, — він здавався стомленим, ще коли прийшов. — Скоро вечеря. Я радий, що ти повернувся. Ти мій найкращий друг і бойовий побратим.
— А коли вечеряють бойові побратими? — спитав я.
— Та просто зараз. Вип’ємо ще заради твоєї печінки.
— Ти як апостол Павло.
— Не зовсім. Там ішлося про вино і шлунок. Трохи вина уживай заради шлунку твого.
— Давай, що маєш там у пляшці, — сказав я. — Заради чого завгодно.
— За твою дівчину, — сказав Рінальді. Він підняв угору склянку.
— Гаразд.
— Ніколи не скажу про неї нічого непристойного.
— Не перенапружуйся.
Він випив коньяк.
— Я очистився, — сказав він. — Я тепер як ти, малий. Також знайду собі англійку. Фактично, я перший познайомився з твоєю дівчиною, але вона для мене трохи зависока. Високу дівчину в сестри, — процитував він.
— Твої думки стали чисті й незаймані, — сказав я.
— Правда ж? Тому то мене й називають Рінальді Чистіссімо.
— Рінальді Брудніссімо.
— Ходімо, малий, пішли вечеряти, поки мої думки ще чисті.
Я вмився, зачесався, і ми рушили донизу сходами. Рінальді вже був п’яненький. У їдальні виявилося, що вечеря ще не зовсім готова.