— А чого це ви їсте м’ясо? — Рінальді обернувся до священника. — Ви що, забули, що нині п’ятниця?
— Нині четвер, — сказав священник.
— Брехня. Сьогодні п’ятниця. Ви їсте плоть Господа нашого. Це Боже м’ясо. Я знаю. Це мертвий австріяк. Ось що ви їсте.
— Це біле м’ясо, офіцерське, — згадав я старий жарт.
Рінальді засміявся. Тоді наповнив свою склянку.
— Не звертайте на мене уваги, — сказав він. — Я просто трохи схибнувся.
— Вам варто піти у відпустку, — сказав священник.
Майор докірливо похитав головою. Рінальді подивився на священника.
— Думаєте, мені треба у відпустку?
Майор знову похитав головою, дивлячись на священника. Рінальді теж на нього дивився.
— Та як забажаєте, — сказав священник. — Не хочете, тоді не треба.
— Ідіть ви під три чорти, — сказав Рінальді. — Усі хочуть мене позбутися. Щовечора силкуються мене позбутися. А я відбиваюся. Ну то й що, як я це маю. Усі це мають. Цілий світ. Спочатку, — почав він розтлумачувати лекторським тоном, — це малесенький прищик. Тоді ми помічаємо висипку на грудях. Тоді взагалі нічого не помічаємо. Покладаємо всю надію на ртуть.
— Або на сальварсан, — додав тихенько майор.
— Ртутний препарат, — сказав Рінальді. Він говорив це дуже піднесеним тоном. — Я знаю щось вартісніше. Добрий мій старий пасторе, — сказав він. — Ви цього ніколи не підхопите. А от малий підхопить. Це виробничий випадок. Просто нещасний виробничий випадок.
Ординарець приніс солодке й каву. На десерт був хлібний пудинг з густою підливою. Лампа чаділа, й чорна кіптява осідала на склі.
— Принесіть дві свічки й заберіть лампу, — сказав майор.
Ординарець приніс на тарілочках дві запалені свічки, загасив лампу й забрав її. Рінальді затих. Здається, він нарешті вгамувався. Ми порозмовляли, а після кави всі вийшли в передпокій.
— Можеш поговорити зі священником. Я мушу піти до міста, — сказав Рінальді. — На добраніч, пасторе.
— На добраніч, Рінальдо, — сказав священник.
— Побачимося, Фреді, — сказав Рінальді.
— Так, — сказав я. — Не затримуйся.
Він скривив міну й вийшов за двері. Майор стояв біля нас.
— Він забагато працював і перевтомився, — сказав він. — А ще він думає, що в нього сифіліс. Я в це не вірю, хоча все може бути. Він сам себе лікує. На добраніч. Поїдете ще вдосвіта, Енріко?
— Так.
— Ну, то до побачення, — сказав він. — Удачі вам. Педуцці вас розбудить і поїде з вами.
— До побачення, Signor Maggiore.
— До побачення. Кажуть про можливий австрійський наступ, але я не вірю, що це станеться. Маю надію, що ні. Але в будьякому разі це буде не тут. Джіно вам усе розповість. Телефони тепер працюють надійно.
— Я регулярно дзвонитиму.
— Прошу не забувати. На добраніч. Не дозволяйте Рінальді так напиватися бренді.
— Я спробую.
— На добраніч, священнику.
— На добраніч, Signor Maggiore.
Він пішов до свого кабінету.
Розділ двадцять шостий
Я підійшов до дверей і визирнув з них. Дощ перестав, але надворі висів туман.
— Може, піднімемось нагору? — спитав я священника.
— Хіба що ненадовго.
— Ходімо.
Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священник сів на мою постіль, застелену ординарцем. У кімнаті було темно.
— Ну, — сказав він, — то як ви себе почуваєте насправді?
— Нормально. Сьогодні трохи втомлений.
— Я теж, хоч сам не знаю чому.
— А що чути з війною?
— Думаю, що скоро закінчиться. Не знаю чому, просто так відчуваю.
— А як ви це відчуваєте?
— Бачили, яким став наш майор? Трохи лагідніший? Тепер так з багатьма.
— Я й сам таке відчуваю, — сказав я.
— Літо було жахливе, — сказав священник.
Він тепер здавався впевненішим, ніж перед тим, як я поїхав звідси. — Ви не повірите, що відбувалося. Для цього треба було б там побувати й бачити все на власні очі. Цього літа багато хто збагнув, що таке війна. Навіть ті офіцери, про яких я думав, що вони не здатні це усвідомити.
— І що буде далі? — я провів рукою по ковдрі.
— Я не знаю, але не думаю, що так може довго тривати.
— А що станеться?
— Припинять воювати.
— Хто?
— Обидві сторони.
— Хотів би надіятися, — сказав я.
— Ви в це не вірите?
— Я не вірю, що обидві армії складуть зброю водночас.