— Так, — сказав я. — З такими думками не переможеш, а от програти можна.
— Не треба говорити про поразку. Про це й так забагато розмов. Те, що сталося цього літа, не могло бути намарне.
Я нічого не сказав. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва», «намарне». Ми вже багато разів, стоячи, бувало, під дощем, чули їх здаля, коли до вух долітали тільки окремі вигуки, читали на прокламаціях, наліплюваних розклеювачами плакатів поверх старих прокламацій, але я так і не побачив там нічого священного, а славні здобутки не мали нічого спільного зі славою, і жертви викликали згадку про чиказькі бойні, де невикористане м’ясо просто закопували в землю. Багатьох слів ти й чути вже не міг без відрази, а гідність, як на те пішло, зберігали хіба що назви місць. Ти ще міг вимовляти деякі номери й деякі дати, бо тільки вони разом із назвами місць мали для тебе бодай якесь значення. Такі абстрактні слова як «слава», «честь», відвага» чи «святиня» здавались якимись непристойними на тлі конкретних назв сіл, номерів доріг, назв річок, номерів полків і дат. Джіно був патріотом, і деякі речі, які він говорив, нас інколи роз’єднували, але все ж таки він був добрим хлопцем, і я розумів його патріотичні почуття. Він таким народився. Разом із Педуцці він поїхав машиною назад до Ґоріції.
Цілий день бушувала буря. Вітер періщив дощем по землі, і скрізь були баюри й багно. Штукатурка на зруйнованих будинках намокла й посіріла. Десь аж надвечір дощ ущух, і з нашого другого посту я бачив оголені й мокрі осінні поля з хмарами понад верхівками пагорбів і солом’яні маскувальні циновки на дорогах, з яких стікала вода. Сонце ненадовго визирнуло перед тим, як зайти, освітивши голі ліси на гірському хребті. У цих лісах на хребті було багато австрійських гармат, але стріляли далеко не всі. Я дивився на круглі хмарки диму від шрапнельних пострілів, що виникали враз у небі над зруйнованою фермою біля самої лінії фронту; пухкенькі хмарки з жовтаво-білим спалахом у центрі. Спочатку цей спалах, тоді ви чули тріск, а тоді бачили димову кулю, що деформувалася і тоншала на вітрі. Серед руїн будинків і на дорозі біля розваленої хати, де був наш пост, лежало безліч залізних шрапнельних кульок, але пост і околиці того вечора не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали замаскованою мокрими циновками дорогою, а останні промені сонця світили крізь шпари між цими циновками. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбами, сонце вже зайшло. Якийсь час ми їхали цією відкритою дорогою, а коли після повороту заїхали в чотирикутну арку тунелю з циновок, знову почався дощ.
Уночі вітер посилився, а о третій ранку під супровід проливного дощу почалося бомбардування, і на наші передові позиції посунули через гірські луки й латки гаїв хорвати. Вони пішли в наступ у темряві й під дощем, але контратака переляканих солдатів з другої лінії оборони відкинула їх назад. Був потужний обстріл, у небо під дощем шугали ракети, і скрізь по всій передовій лунали постріли гвинтівок і кулеметні черги. Вони не пішли в повторну атаку, стрілянина стихла, а в паузах між поривами вітру й дощу можна було чути залпи гарматної канонади далеко на півночі.
На пост прибували поранені, декого несли на ношах, дехто шкандибав сам, а декого тягли на плечах через поле солдати. Усі були мокрі як хлющ і перелякані. Ми завантажили дві машини важкопораненими, що їх виносили на ношах з підвалу, де був пост, і коли я зачинив двері другої машини й замкнув їх на засув, відчув на обличчі, як краплинки дощу стають сніжинками. Одночасно з дощем стрімко повалив лапатий сніг.
Зранку сніг перестав падати, але буря й далі не вщухала. На мокрій землі сніг одразу розтанув, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але безуспішна. Цілий день ми чекали нового наступу, але аж до заходу сонця нічого не відбувалося. Бомбардування почалося на південь від нас з довгого лісистого хребта, де були скупчені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, але його не було. Ставало темно. З поля за селом стріляли наші гармати, і свист їхніх снарядів діяв на нас заспокійливо.
Ми довідалися, що атака на півдні була безуспішна. Тієї ночі вони вже не наступали, але ми чули, що на півночі таки прорвали оборону. Уночі прийшов наказ готуватися до відступу. Мені про це сказав капітан з нашого посту. Йому так повідомили зі штабу бригади.
Невдовзі, після чергової телефонної розмови, він сказав, що це була неправда. Бригада отримала наказ за будь-яких обставин утримати лінію оборони на Баїнзіцці. Я запитав про прорив, і він сказав, що в штабі бригади йому підтвердили, що австріяки прорвалися через позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямку Капоретто. На півночі цілий день тривав запеклий бій.