— Якщо ті байстрюки пропустять їх, нам тут гаплик, — сказав він.
— Там наступають німці, — сказав один із офіцерів-медиків. Слово «німці» наводило на всіх страх. Ми не хотіли мати справу з німцями.
— Там п’ятнадцять німецьких дивізій, — сказав той офіцер-медик. — Вони прорвали фронт, і ми тепер будемо відрізані.
— У штабі бригади кажуть, що треба втримати цю лінію оборони. Кажуть, що прорив не був серйозний, і ми маємо втримувати гірські позиції від Монте Маджоре й далі.
— Звідки вони це дізналися?
— Зі штабу дивізії.
— Про те, що треба готуватися до відступу, також повідомляли з дивізії.
— Ми підпорядковані армійському корпусу, — сказав я. — Але тут я підпорядковуюся вам. Тому природно, що я поїду, куди ви мені скажете. З’ясуйте тільки, чи справді є такий наказ.
— Нам наказали залишатися тут. Вам треба вивезти звідси поранених на тимчасовий медпункт.
— Інколи ми їх також веземо з цих медпунктів до польових госпіталів, — сказав я. — А скажіть-но мені, бо я ніколи не бачив відступу, як під час нього евакуюють усіх поранених?
— Ніяк. Забирають, кого можуть, а решту залишають.
— Що я маю вивозити машинами?
— Госпітальне обладнання.
— Гаразд, — сказав я.
Наступної ночі розпочався відступ. Ми чули, що німці й австріяки прорвали фронт на півночі й наближаються гірськими долинами до Чивідале й Удіне. Відступали організовано, всі були мокрі й похмурі. Уночі, повільно просуваючись запрудженими дорогами, ми проминали війська, що марширували під дощем, гармати, запряжені кіньми підводи, мулів, вантажівки, і все це відходило від фронту. Безладу було не більше, ніж при наступі.
Тієї ночі ми допомагали евакуювати польові госпіталі, розташовані в найменш зруйнованих селах на плато, переправляючи поранених до Плави, а наступного дня під проливним дощем перевозили госпіталі і тимчасовий медпункт з Плави. Дощ не вщухав, і війська, що боронили Баїнзіццу, спускалися під цим жовтневим дощем з плато й форсували річку, де навесні того року були здобуті перші перемоги. Усередині наступного дня ми прибули в Ґоріцію. Дощ припинився, а місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили, як вантажили в машину дівчат з солдатського борделю. Дівчат було семеро, вони були в капелюшках і пальтах, з невеличкими валізками в руках. Двоє з них плакали. А ще одна всміхнулася нам, виставила язичок і потріпотіла ним. Була чорноока й мала пухкенькі губки.
Я зупинив машину, вийшов і поговорив з хазяйкою. Дівчата з офіцерського дому виїхали ще рано-вранці, сказала вона. А куди саме? У Конельяно, сказала вона. Вантажівка рушила з місця. Дівчина з пухкенькими губками знову показала нам язичок. Інші дві дівчини й далі плакали. Решта з цікавістю дивилися на місто. Я знову сів у машину.
— Ото було б поїхати з ними, — сказав Бонелло. — Гарна була б мандрівочка.
— І в нас буде гарна мандрівочка, — сказав я.
— Мандрівочка в пекло.
— Я й мав це на увазі, — сказав я.
Ми під’їхали до алеї перед нашою віллою.
— Хотів би я там бути, коли ці кралі розташуються на місці, і трохи з ними пострибати.
— Вони так зразу візьмуться за справу?
— Та ясно. Цю матрону знає вся Друга армія.
Ми вже були перед віллою.
— Її називають «матінка абатиса», — сказав Бонелло. — Дівчатка нові, але її тут усі знають. Їх, мабуть, привезли перед самим відступом.
— Матимуть тепер роботу.
— Та я ж і кажу, що матимуть. Хотів би побавитися з ними на халяву. Бо ціни в цьому домі явно завищені. Уряд нас ошукує.
— Завезіть машину механікам, нехай її оглянуть, — сказав я. — Поміняйте оливу й перевірте диференціал. Заправте бак, а тоді трохи поспіть.
— Слухаю, Signor Tenente.
Вілла була порожня. Рінальді поїхав з госпіталем. Майор повіз у штабній машині персонал госпіталю. Мені залишили на вікні записку з розпорядженням повантажити в машини всі речі, складені у вестибюлі, і просуватися до Порденоне. Механіки вже поїхали. Я пішов назад у гараж. За цей час під’їхали ще дві машини, і водії вийшли надвір. Знову почало дощити.
— Я був такий, бляха, сонний, що тричі задрімав, поки їхав сюди від Плави, — сказав Піані. — Що тепер робимо, Tenente?