— Треба змінити оливу, змастити й заправити машини, а тоді під’їхати до входу й завантажити все барахло, що нам залишили.
— І зразу їдемо?
— Ні, годинки три поспимо.
— Господи Ісусе, оце мене тішить, — сказав Бонелло. — Бо я й так уже засинав за кермом.
— Як ваша машина, Аймо?
— Нормально.
— Дайте мені якийсь комбінезон, і я допоможу вам замініти оливу.
— Не треба, Tenente, — сказав Аймо. — Нічого складного. Краще спакуйте свої речі.
— Та все вже спаковано, — сказав я. — Піду й повиношу те барахло, що залишили нам. А ви відразу під’їжджайте, як будуть готові машини.
Вони підігнали машини до входу, і ми завантажили їх госпітальним обладнанням, складеним у вестибюлі вілли. Коли закінчили, машини розташувалися рядком під дощем на обсадженій деревами алеї. Ми зайшли всередину.
— Розтопіть у кухні й висушіть свій одяг, — сказав я.
— Хай буде мокрий, мені байдуже, — сказав Піані. — Я хочу спати.
— Я ляжу на майорове ліжко, — сказав Бонелло. — Спатиму там, де задавав хропака старушок.
— А мені байдуже, де спати, — сказав Піані.
— Тут є два ліжка.
Я відчинив двері.
— Я навіть не знав, що там у цій кімнаті, — мовив Бонелло.
— Та то ж кімната старого щупака, — сказав Піані.
— Лягайте обидвоє тут, — сказав я. — Я вас розбуджу.
— Якщо задовго спатимете, Tenente, то нас розбудять австріяки, — сказав Бонелло.
— Я не просплю, — відказав я. — А де Аймо?
— Пішов на кухню.
— Лягайте спати, — сказав я.
— Я вже засинаю, — сказав Піані. — Цілий день куняв за кермом. Очі так злипалися, ніби хтось тиснув на лоба.
— Скинь чоботи, — сказав Бонелло. — Це ж ліжко старого щупака.
— А що мені той щупак.
Піані розвалився на ліжку в брудних чоботах і підклав руку під голову. Я пішов до кухні. Аймо розтопив у плиті й поставив на неї казанок з водою.
— Я подумав, що варто зварити трохи спагеті, pasta asciutta, — сказав він. — Коли прокинемось, усі будуть голодні.
— А ви не хочете поспати, Бартоломео?
— Ще ні. Ото закип’ячу воду, й піду подрімаю. А вогонь загасне сам.
— Краще б ви трохи поспали. Ми можемо поснідати сиром і консервами.
— Та це не те. Тим двом анархістам треба чогось гаряченького. А ви лягайте, Tenente.
— Там є ліжко в майоровій кімнаті.
— То ви там і поспіть собі.
— Ні, я піду до старої своєї кімнати. Хочете щось випити, Бартоломео?
— Коли будемо їхати, Tenente. Зараз мені це зайве.
— Якщо прокинетесь через три години, а я проспав, розбудіть мене, добре?
— Та ж я не маю годинника, Tenente.
— Годинник у майоровій кімнаті на стіні.
— Гаразд.
Я вийшов, проминув їдальню й вестибюль, а тоді піднявся мармуровими сходами до кімнати, в якій мешкав разом із Рінальді. Надворі падав дощ. Я підійшов до вікна й визирнув. Було вже досить темно, а всі три машини стояли рядком під деревами. З дерев скрапувала вода. Було холодно, і краплі зависали на гілках. Я підійшов до ліжка Рінальді, ліг і поринув у сон.
Перед від’їздом ми поснідали в кухні. Аймо подав нам миску спагеті з покришеною зверху цибулею й м’ясними консервами. Ми сіли довкола столу й розпили дві пляшки вина, залишених у підвалі вілли. Надворі ще було темно, а дощ ніяк не вщухав. Піані сидів за столом страшенно заспаний.
— Відступ мені подобається краще за наступ, — сказав Бонелло. — Відступаючи, ми п’ємо барберу.
— Це зараз ми її п’ємо. А завтра, можливо, питимемо дощову воду, — сказав Аймо.
— Завтра вже будемо в Удіне. І питимемо шампанське. Це ж там засіли всі гульвіси. Прокинься, Піані! Ми завтра питимемо шампанське в Удіне!
— Я й не сплю, — сказав Піані. Він наклав собі в тарілку спагеті й м’ясо. — А що, Барто, не міг ти роздобути томатного соусу?
— Та не було, — сказав Аймо.
— Нап’ємося в Удіне шампанського, — сказав Бонелло і налив собі повну склянку світло-червоної барбери.
— Ще будемо пити сечу, поки доїдемо до Удіне, — сказав Піані.
— Ви хоч наїлися, Tenente? — запитав Аймо.
— Удосталь. Подайте-но пляшку, Бартоломео.
— Я ще маю по пляшці на брата в дорогу, — сказав Аймо.
— А ви хоч мали нагоду поспати?
— Мені багато не треба. Трохи поспав.
— Завтра ми спатимемо на королівському ліжку, — сказав Бонелло. Він мав чудовий настрій.
— Завтра ми, можливо, спатимемо в лайні, — сказав Піані.