— Я буду спати з королевою, — сказав Бонелло.
Він зиркнув на мене, чи оцінив я його жарт.
— Ти будеш срати з королевою, — сказав напівсонний Піані.
— Це зрада, Tenente, — сказав Бонелло. — Правда, це зрада?
— Помовч, — сказав я. — Щось дуже це вино тебе розвеселило.
Надворі лило як з відра. Я зиркнув на годинника. Було вже пів на десяту.
— Час закруглятися, — сказав я й підвівся.
— З ким ви поїдете, Tenente? — спитав Бонелло.
— З Аймо. За нами ви. А тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс.
— Боюся, щоб я не заснув, — сказав Піані.
— Гаразд. Тоді я їду з вами. Після нас Бонелло. А останнім Аймо.
— Це найкращий варіант, — сказав Піані. — Бо я занадто сонний.
— Я сяду за кермо, і ви трохи подрімаєте.
— Ні. Я можу вести машину, якщо знатиму, що хтось мене розбудить, якщо почну засинати.
— Я вас розбуджу. Повимикайте світло, Барто.
— Та чого його вимикати, — сказав Бонелло. — Нам це місце вже не знадобиться.
— Я маю там у кімнаті невеличку скриню, — сказав я. — Допоможете мені її знести вниз, Піані?
— Ми знесемо її, — сказав Піані. — Ходімо, Альдо.
Він вийшов у вестибюль разом із Бонелло. Я чув, як вони піднімаються сходами.
— Гарне було тут місце, — сказав Бартоломео Аймо. Він поклав собі у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру. — Такого більше не знайдемо. А куди ми відступаємо, Tenento?
— Кажуть, що кудись за Тальяменто. Госпіталь і наш відділ мають розташуватися в Порденоне.
— Це містечко краще за Порденоне.
— Не знаю я про те Порденоне, — сказав я. — Був там тільки проїздом.
— Нічого там доброго, — сказав Аймо.
Розділ двадцять восьмий
Ми виїжджали під дощем темним і цілком безлюдним містом, якщо не враховувати колони військ і гармат, що рухалися головною вулицею. Бічними вуличками також сунуло багато вантажівок і підвод, вливаючись у загальний потік на шосе. Коли ми теж виїхали на трасу, проминувши дубильні, там уже поволі рухалася довжелезна колона військових, вантажівок, кінних візків і гармат. Ми поволі, але неухильно просувалися під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт доверху навантаженої і вкритої мокрим брезентом вантажівки. Аж тут вантажівка спинилася. Спинилася вся колона. Тоді рушила далі, якийсь час їхала і знову спинилася. Я виліз з машини й почимчикував уперед, обходячи вантажівки й підводи і пригинаючись під мокрими конячими шиями. Дорога була заблокована далі попереду. Я звернув з дороги, перейшов кладкою через рівчак і пішов далі полем з другого боку. Я міг бачити між деревами під дощем нерухому колону, віддаляючись од неї полем. Так я пройшов майже милю. Колона стояла, хоч було видно, як її обминають з другого боку солдати. Я пішов назад до машин. Цей затор міг тягтися аж до самого Удіне. Піані спав за кермом. Я заліз на сидіння поруч, і теж заснув. Минуло кілька годин, і я почув, як заскреготіла коробка передач вантажівки перед нами. Я розбудив Піані, ми рушили з місця, проїхали декілька метрів, знову спинилися, а тоді знову поїхали. Дощ так і не вщухав.
Уночі колона ще раз застрягла і не рухалася. Я виліз з кабіни й пішов провідати Аймо і Бонелло. У Бонелло на пасажирському сидінні вмостилися два сержанти інженерних військ. Коли я підійшов, вони заціпеніли.
— Їх залишили зробити щось із мостом, — сказав Бонелло. — Не можуть знайти свою частину, тож я їх вирішив підкинути.
— З дозволу пана лейтенанта.
— Маєте дозвіл, — сказав я.
— Лейтенант американець, — сказав Бонелло. — Він будь-кого підкине.
Один сержант усміхнувся. Другий запитав у Бонелло, з Північної Америки я італієць чи з Південної.
— Він не італієць. Він англієць з Північної Америки.
Сержанти ввічливо його вислухали, але не повірили. Я залишив їх і підійшов до Аймо. У нього на сидінні були дві дівчини, а сам він курив, сидячи в кутку.
— Барто, Барто, — сказав я.
Він засміявся.
— Поговоріть з ними, Tenente, — сказав він. — Я їх не розумію. Гей!
Він поклав дівчині на стегно руку і фамільярно стиснув його. Дівчина щільніше загорнулася в хустку і відштовхнула його руку.
— Гей! — сказав він. — Скажи Tenente, як тебе звати і що ти тут робиш.
Дівчина люто на мене зиркнула. Друга опустила очі. Та, що поглянула на мене, сказала щось незнайомою мені говіркою, і я не зрозумів жодного слова. Це була пухкенька чорнявка років з вигляду шістнадцяти.