— Sorellа? — спитав я, показуючи на другу дівчину. — Сестра?
Вона кивнула й усміхнулася.
— Гаразд, — сказав я і поплескав її по коліну.
Я відчув, як вона напружилася від мого доторку. Її сестра так і не підводила очей. Була, мабуть, молодша десь на рік. Аймо поклав руку на стегно старшої дівчини, і вона її відштовхнула. Він засміявся до неї.
— Хороший чоловік, — показав він сам на себе. — Хороший чоловік, — він показав на мене. — Не треба переживати.
Дівчина кинула на нього розлючений погляд. Вони нагадували двох диких пташок.
— Чого ж вона до мене сіла, якщо я їй не подобаюся? — спитав Аймо. — Вони відразу залізли в машину, коли я їх поманив.
Він повернувся до дівчини.
— Не переживай, — сказав він. — Вас тут не виї…., — ужив він вульгарного матюка. — Немає де вас виї….
Я бачив, що вона зрозуміла це слово, і цього було досить. Вона нажахано дивилася на нього. Ще щільніше загорнулася в хустку.
— Машина повна, — сказав Аймо. — Вас тут не виї…. Немає де вас виї….
Щоразу, коли він говорив це слово, дівчина аж зіщулювалася. Тоді, заціпеніло дивлячись на нього, вона заплакала. Я бачив, як затремтіли її губи, а по пухкеньких щічках покотилися сльози. Її сестра, не підводячи очей, взяла її за руку, і вони так і сиділи вкупочці. Старша, що так люто на нас поглядала, почала вже ридати.
— Мабуть, я її налякав, — сказав Аймо. — А я ж не хотів лякати.
Бартоломео витяг свій мішок і відрізав два шматки сиру.
— Ось, — сказав він. — Не плач.
Старша дівчина захитала головою, не припиняючи плакати, але молодша взяла сир і почала їсти. Пізніше молодша дала сестрі другий шматок сиру, і вони вже їли разом. Старша ще й далі трохи схлипувала.
— Зараз заспокоїться, — сказав Аймо.
Раптом йому стрілило щось у голову.
— Незаймана? — спитав він ту, що була поруч.
Та енергійно закивала головою.
— І вона теж? — показав він на сестру.
Обидві дівчини закивали, а старша сказала щось на діалекті.
— Усе гаразд, — сказав Бартоломео. — Усе гаразд.
Обидві дівчини пожвавішали.
Я залишив їх з Аймо, котрий притулився в кутку кабіни, і пішов до машини Піані. Колона з транспортом далі стояла, але нас постійно минали солдати. Злива не вщухала, і я подумав, що деякі зупинки колони могли бути викликані намоканням проводок у машинах. Але, ймовірніше, це ставалося через те, що коні й люди просто засинали на ходу. Хоч корки трапляються і в містах, коли ніхто не засинає. А тут була комбінація кінного транспорту й автомобільного. Одне одному тільки заважало. Не кажучи вже про селянські вози. Гарних підібрав дівчаток Барто. І чого їм тут було робити під час відступу, цим двом незайманим дівчатам. Справді незайманим. Та ще й, мабуть, дуже побожним. Якби не війна, ми всі були б, мабуть, у ліжку. Лягаю в ліжечко своє. Ліжечко й дошка. Тверда, як дошка в ліжку. Кетрін зараз лежить у ліжку між двома простирадлами, над нею й під нею. А на якому боці вона спить? Може, взагалі не спить? Може, лежить і думає про мене? Вій, вій, вітерець. От він і повіяв, і навіяв не дрібненький дощик, а велику зливу. І лило так цілісіньку нічку. Ти знав, що буде так лити. Ось подивись. Господи, якби ж я міг кохану обіймати у ліжечку своєму. Кохану мою Кетрін. Якби ж то моя солодка Кетрін могла пролитися дощем. Навій її до мене знову. Ну, але це вже було. Не нас одних закрутило, і дощик це б не зупинив.
— Добраніч, Кетрін, — сказав я вголос. — Хай тобі гарно спиться. А якщо незручно, люба, ляж на другий бік, — сказав я. — Я принесу тобі холодної водички. Скоро вже розвидніється, і тобі буде краще. Вибач, що тобі через нього так незручно. Спробуй заснути, солодка моя.
Я спала весь час, сказала вона. Ти розмовляв уві сні. У тебе все гаразд?
Ти справді тут?
Звичайно, тут. Я нікуди не піду. Між нами жодної різниці.
Ти така гарна й солодка. І ти нікуди не підеш серед ночі, правда?
Звичайно, ні. Я завжди тут. Прийду, коли ти мене забажаєш.
— Бляха, — сказав Піані. — Знову почали їхати.
— Я задрімав, — сказав я.
Тоді глянув на годинник. Була третя година ночі. Я намацав за сидінням пляшку барбери.
— Ви говорили крізь сон, — сказав Піані.
— То був сон по-англійськи, — сказав я.
Дощ почав ущухати, і ми рушили далі. Перед світанком ми знову застрягли, а коли вже розвидніло, ми опинилися на невеличкому узвишші, з якого було далеко видно дорогу відступу, де все стояло, крім піхоти, що сунула поволі поміж машин. Ми знову почали їхати, але судячи з того, наскільки повільно ми просувалися вдень, я зрозумів, що нам треба залишити головну дорогу і спробувати поїхати навпростець полями, якщо ми хочемо колись дістатися до Удіне.