Простягнув їм руку, щоб допомогти злізти. Старша сестра замахала головою. Вони не підуть у будинок без господарів. Дивилися нам услід.
— Важко з ними, — сказав Аймо. Ми зайшли разом у хату. Була велика й темна, просякнута пусткою. Бонелло й Піані поралися на кухні.
— Харчів тут небагато, — сказав Піані. — Усе підчистили.
Бонелло краяв на важкому кухонному столі кусень сиру.
— А де був сир?
— У підвалі. Піані ще знайшов вино і яблука.
— Нормальний сніданок.
Піані витягав дерев’яний корок з великого обплетеного лозою бутля з вином. Тоді нахилив його й наповнив до країв велику мідну каструлю.
— Пахне добре, — сказав він. — Пошукай якісь склянки, Барто.
Зайшли двоє сержантів.
— Беріть трохи сиру, сержанти, — сказав Бонелло.
— Треба вже їхати, — сказав один із сержантів, доїдаючи сир і допиваючи з чашки вино.
— Поїдемо. Не журіться, — сказав Бонелло.
— На голодний шлунок війську далеко не зайти, — сказав я.
— Що? — спитав сержант.
— Треба перекусити.
— Так. Але час дорогий.
— Мабуть, ці байстрюки вже десь нажерлися, — сказав Піані.
Сержанти зиркнули на нього. Вони нас явно всіх ненавиділи.
— Ви цю дорогу знаєте? — спитав мене один.
— Ні, — сказав я.
Вони перезирнулися.
— Нам краще вже вирушати, — сказав перший.
— Зараз вирушимо, — сказав я.
Тоді випив ще одну чашку червоного вина. Після сира й яблук воно смакувало дуже добре.
— Візьміть сир, — сказав я й вийшов.
Бонелло рушив за мною слідом із величезним бутлем вина.
— Завеликий, — сказав я.
Він жалісно глянув на бутель.
— Мабуть, і справді, — сказав він. — Дайте-но мені фляги.
Він наповнив фляги, проливаючи вино на кам’яну бруківку подвір’я. Тоді взяв бутель і поставив його перед дверима.
— Австріяки тепер знайдуть його, не ламаючи дверей, — сказав він.
— Поїхали, — сказав я. — Ми з Піані будемо спереду.
Двоє сержантів уже сиділи поруч із Бонелло. Дівчата їли сир і яблука. Аймо курив. Ми вирушили далі вузенькою дорогою. Я озирнувся на дві машини, що їхали слідом, і на будівлю ферми. Це була добротна, міцна, невисока кам’яниця з дуже гарною залізною огорожею довкола криниці. Дорога попереду була вузенька і багниста, з високим живоплотом обабіч. Машини їхали за нами, не відстаючи.
Розділ двадцять дев’ятий
Опівдні ми застрягли на розкислій дорозі, коли до Удіне, за нашими розрахунками, залишалось якихось десять кілометрів. Дощ припинився ще перед полуднем, і ми вже тричі чули й бачили, як пролітали над нами літаки, дивилися, як віддаляються вони ліворуч, а тоді чули вибухи бомб над головною трасою. Ми плуталися в павутинні другорядних доріг, чимало з яких заводили нас у глухий кут, але завжди, повертаючи назад і знаходячи інший шлях, наближалися потроху до Удіне. Аж тут машина Аймо, рухаючись заднім ходом, щоб вибратися з тупика, з’їхала в розм’яклий ґрунт на узбіччі, а колеса, буксуючи, загрузали дедалі глибше і глибше, аж поки машина вперлася в землю диференціалом. Треба було тепер зробити підкоп перед колесами, накидати туди галузок, за які б могли зачепитися ланцюги, а тоді штовхати машину, аж поки вона виїде на дорогу. Ми всі обступили машину. Двоє сержантів теж підійшли й оглянули колеса. А тоді вони мовчки пішли собі далі дорогою. Я рушив за ними.
— Чуєте, ви, — сказав я. — Наламайте трохи галузок.
— Ми мусимо йти, — сказав один.
— За роботу, — сказав я, — наламайте галузок.
— Ми мусимо йти, — сказав один.
Другий мовчав. Вони поспішали. Навіть не озиралися до мене.
— Наказую вам повертатися й наламати галузок, — сказав я. Один сержант обернувся.
— Нам треба йти далі. Ще трохи, і вас оточать. Ви не можете нам наказувати. Ви не наш командир.
— Наказую вам наламати галузок, — сказав я.
Вони відвернулися й рушили далі.
— Стояти, — сказав я.
Вони прямували далі багнистою дорогою, оточеною живоплотом.
— Наказую вам стояти, — гукнув я. Вони пришвидшили ходу. Я розстебнув кобуру, витяг пістолета, націлився на того, що найбільше говорив, і вистрілив. Не влучив, і вони побігли. Я тричі вистрілив, і один з них упав. Другий стрибнув за живопліт і зник з виду. Я вистрілив у нього крізь живопліт, поки він біг полем. Пістолет клацнув і дав осічку, тож я вставив нову обойму. Побачив, що другий сержант задалеко відбіг, щоб у нього влучити. Він біг удалині полем, пригнувши голову. Я почав перезаряджати порожню обойму. Тут підійшов Бонелло.