— Дозвольте його прикінчити, — сказав він.
Я дав йому пістолет, і він підійшов до сержанта інженерних військ, що лежав долілиць на дорозі. Бонелло нахилився, приставив пістолета тому до голови й натиснув курок. Пістолет не вистрілив.
— Треба звести курок, — сказав я.
Він звів курок і двічі вистрілив. Тоді взяв сержанта за ноги й відволік його на узбіччя, залишивши лежати під живоплотом. Повернувся й віддав мені пістолет.
— Сучий син, — сказав він і подивився на сержанта. — Бачили, як я його пристрелив, Tenente?
— Мусимо швидше назбирати галузок, — сказав я. — Я того другого взагалі не поцілив?
— Не думаю, — сказав Аймо. — Він задалеко відбіг, щоби влучити з пістолета.
— От падло, — сказав Піані.
Ми почали ламати прутики й галузки. Несли це все до машини. Бонелло робив підкоп перед колесами. Коли все було готове, Аймо завів мотор і ввімкнув передачу. Колеса забуксували, розкидаючи галузки і багнюку. Ми з Бонелло штовхали машину, аж нам тріщали суглоби. Машина не рухалася.
— Розгойдуйте її взад і вперед, Барто, — сказав я.
Він дав задній хід і знову передній. Колеса загрузли ще глибше. Машина знову вперлася в землю диференціалом, а колеса вільно прокручувались у виритих нами заглибинах. Я випростався.
— Спробуємо витягти тросом, — сказав я.
— Не думаю, що це допоможе. Тут нема як тягти по прямій.
— Мусимо спробувати, — сказав я. — Інакше її не зрушити.
Машини Піані й Бонелло могли рухатися вузьким путівцем тільки вперед. Ми зв’язали докупи обидві машини й потягли. Колеса тепер крутилися в колії навкоси.
— Нічого не вийде, — крикнув я. — Зупиніться.
Піані й Ботелло злізли з машин й повернулися назад. Аймо також виліз. Дівчата сиділи метрів за сорок від нас на кам’яній стіні при дорозі.
— Що скажете, Tenente? — спитав Бонелло.
— Підкопаємо і спробуємо додати ще галузок, — сказав я.
Тоді подивився на дорогу. Це була моя вина. Я їх сюди завів. З-за хмар уже визирало сонце, а під живоплотом лежало тіло сержанта.
— Підкладемо його мундир і плащ, — сказав я.
Бонелло пішов по ці речі. Я наламав галузок, а Аймо та Піані підкопали спереду й між колесами. Я надрізав плащ, тоді роздер його навпіл і поклав у багно під колеса, а зверху понакладав галузок, щоб колеса не буксували. Ми наготувалися, й Аймо вмостився на своєму сидінні й завів мотор. Колеса прокручувалися, а ми все штовхали і штовхали. Але все було безрезультатно.
— Хрін з нею, — сказав я. — Вам щось потрібне в цій машині, Барто?
Аймо заліз до Бонелло разом із сиром, двома пляшками вина і плащем. Бонелло, сидячи за кермом, нишпорив у кишенях сержантового мундира.
— Викиньте краще той мундир, — сказав я. — А що робимо з дівчатами, Барто?
— Нехай сідають у кузов, — сказав Піані. — Не думаю, що ми далеко заїдемо.
Я відчинив задні дверцята.
— Нумо, — сказав я. — Залазьте.
Обидві дівчини залізли й сіли в кутку. Вони, здається, взагалі не зауважили пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав у брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я вмостився біля Піані, й ми поїхали. Вирішили їхати полем навпростець. Коли під’їхали до поля, я виліз і пішов попереду. По той бік поля була дорога, треба було тільки його якось перетнути. Але ми не змогли цього зробити. Земля там була занадто м’яка й багниста для машин. Коли вони безнадійно загрузли в грязюці, ми залишили їх у полі й рушили до Удіне пішки.
Коли ми вийшли на дорогу, що вела до головної траси, я показав на неї дівчатам.
— Ідіть туди, — сказав я. — Там будуть люди.
Вони подивилися на мене. Я витяг гаманець і дав кожній по десять лір.
— Ідіть туди, — показав я їм. — Там друзі! Родина!
Вони нічого не второпали, але затисли в долонях гроші й попрямували дорогою. Тоді озирнулися, немовби боялися, що я можу відібрати в них гроші. Я дивився, як вони віддалялися, щільно загорнувшись у хустки й боязко озираючись на нас. Трійця водіїв розреготалися.
— А скільки дасте мені, щоб я туди пішов, Tenente? — спитав Бонелло.
— Як їх упіймають, краще їм бути серед людей, ніж самим, — сказав я.
— Дайте мені двісті лір, і я готовий піти хоч до самої Австрії, — сказав Бонелло.
— Там їх у тебе й відберуть, — сказав Піані.
— А може, війна скінчиться, — сказав Аймо.
Ми дуже швидко йшли дорогою. Сонце намагалося пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. Я бачив за деревами наші великі санітарні фургони, що загрузли в полі. Піані також озирнувся.