— Ходімо, — сказав я.
Нам треба було вийти на бічну дорогу, обходячи Удіне з півдня. Ми всі почали спускатися з насипу. Хтось вистрілив у нас з бічної дороги. Куля застрягла в грузькому насипу.
— Назад, — крикнув я. Тоді почав підніматися насипом, ковзаючи в багні. Водії були попереду. Я видирався на насип якомога стрімкіше. З-за густих кущів пролунало ще два постріли, і Аймо, котрий перебігав через рейки, втратив рівновагу, спіткнувся і впав долілиць. Ми стягли його на той бік і перевернули на спину.
— Треба, щоб голова була вгору, — сказав я.
Піані пересунув його. Він лежав у грязюці на насипу ногами вниз, уривчасто дихаючи й відхаркуючи кров. Ми втрьох сиділи навпочіпки під дощем довкола нього. Куля влучила йому в потилицю і, пройшовши навскоси вгору, вийшла назовні під правим оком. Він помер, поки я силкувався затулити ці два отвори. Піані поклав на землю його голову, обтер йому обличчя клаптем бинта з польової аптечки і залишив його у спокої.
— Срана німчура, — сказав він.
— То не були німці, — сказав я. — Там не могло бути німців.
— Італьяшки, — сказав Піані так, наче то було лайливе слово, — Italiani!
Бонелло промовчав. Він сидів біля Аймо, не дивлячись на нього. Піані взяв кашкет Аймо, що скотився насипом униз, і накрив йому обличчя. Тоді дістав флягу.
— Хочеш випити? — Піані подав флягу Бонелло.
— Ні, — сказав Бонелло і повернувся до мене. — Там на рейках таке могло будь-коли статися і з нами.
— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поперлися на поле.
Бонелло похитав головою.
— Аймо помер, — сказав він. — Хто буде наступний, Tenente? Куди нам тепер іти?
— Стріляли італійці, — сказав я. — Німців там не було.
— Якби то були німці, вони б нас усіх порішили, — сказав Бонелло.
— Італійці нам небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар’єргард боїться всього на світі. Німці хоч знають, за ким вони полюють.
— У вас на все є відповідь, Tenente, — сказав Бонелло.
— Куди нам тепер? — запитав Піані.
— Краще десь заляжемо, поки стемніє. Якщо проб’ємося на південь, усе буде добре.
— Вони нас усіх перестріляють, аби тільки довести, що й першого разу мали рацію, — сказав Бонелло. — Я не збираюся ставати їм мішенню.
— Знайдемо якусь схованку якомога ближче до Удіне, а коли стемніє, рушимо далі.
— Ну, то ходімо, — сказав Бонелло.
Ми спустилися північним боком насипу. Я озирнувся. Аймо лежав у грязюці на схилі насипу. Був зовсім маленький, руки притиснуті до тіла, ноги в обмотках і брудних черевиках зсунуті докупи, обличчя затулене кашкетом. Виглядав цілком мертвим. Падав дощ. Мені він подобався не менше за інших, кого я знав. Я мав у кишені його документи і збирався написати його родині. За полем попереду стояла якась ферма. Довкола були дерева, а до будинку тулилися допоміжні приміщення. Колони підтримували балкон на другому поверсі.
— Краще нам не триматися заблизько разом, — сказав я. — Я піду перший.
Я рушив до будинку. До нього вела польова стежка.
Ідучи полем, я зовсім не знав, чи не почнуть нас обстрілювати з дерев довкола ферми або і з самої ферми. Я йшов до будинку, дуже чітко бачачи його перед собою. Балкон на другому поверсі сполучувався з клунею, і між колон стирчало сіно. Подвір’я встелювали кам’яні плити, а з дерев стікали краплі дощу. Там стояв великий і порожній двоколісний візок, голоблі якого стирчали високо вгору назустріч дощу. Я вийшов на подвір’я, перетнув його й зупинився під захистом балкона. Двері будинку були відчинені, і я зайшов. Бонелло й Піані увійшли за мною слідом. Там було темно всередині. Я рушив до кухні. На дні великої відкритої печі лежав попіл. Над вогнищем висіли каструлі, але всі були порожні. Я роззирнувся довкола, але не міг знайти нічого їстівного.
— Нам краще залягти в клуні, — сказав я. — Може, ви б пошукали якісь харчі, Піані, і принесли нам сюди?
— Подивлюся, — сказав Піані.
— Я теж подивлюся, — сказав Бонелло.
— Гаразд, — сказав я. — А я піду й огляну нагорі клуню.