Я знайшов кам’яні сходи, що вели нагору зі стайні. У стайні стояв сухий і приємний запах, особливо під час дощу. Худоби не було, мабуть, її забрали господарі, залишаючи ферму. Клуня була наполовину заповнена сіном. На даху було двоє віконечок, одне з них забите дошками, а друге вузеньке слухове віконце виходило на північ. До стайні вів жолоб, яким скидали сіно худобі. Ще був закладений навхрест балками отвір донизу, на перший поверх, куди під’їжджали вози з сіном, яке треба було закидати в клуню. Я чув, як періщить по даху дощ, вдихав пахощі сіна, а коли спустився вниз, ще й відчув свіжий запах висохлого гною у стайні. Ми могли б одірвати дошку на південному віконці й бачити через нього подвір’я. Друге віконце виходило на поле з північного боку. Ми могли б вилізти через будь-яке віконечко на дах, а тоді зістрибнути на землю або ж спуститися вниз жолобом для сіна, якби не можна було скористатися сходами. Клуня була велика, і ми могли б заховатися в сіні, якби когось почули. Місце виглядало надійним. Я був певний, що ми пробралися б на південь, якби по нас не почали стріляти. Тут не могло бути німців. Вони йшли з півночі, дорогою від Чивідале. З півдня прийти не могли. Італійці були ще небезпечніші. Вони перелякані і стріляють у всіх, кого побачать. Минулої ночі ми чули під час відступу, що чимало німців у італійській формі проникли в ряди відступаючих на півночі. Я в це не повірив. На війні постійно ходять подібні чутки. Їх завжди поширює ворог. Ви ніколи не зустрінете когось, хто вбирав би німецьку форму, щоб збаламутити інших. Може, таке й буває, але звучить не надто вірогідно. Я не вірив, щоб німці таке робили.
І я не вірив, що їм це було потрібно. Наш відступ і так був достатньо хаотичний. Цьому сприяли численність армії та брак доріг. Для чого німці, якщо й так ніхто не віддавав жодних наказів. Та все одно нас могли застрелити, сприйнявши за німців. Застрелили ж Аймо. Сіно гарно пахло, і лежачи на ньому в клуні, ти немовби забував про час, що проминув. Ми теж тоді лежали на сіні, розмовляли і стріляли з пневматичної рушниці в горобців, коли ті сідали на краєчок трикутного отвору, вирізаного високо на стіні клуні. Нема вже тієї клуні, а одного року повирубували ялицеві ліси, і на їх місці залишилися хіба що пеньки, висохлі крони й гілки дерев та зарослі іван-чаю. Назад не повернутися. А що сталося б, якби і вперед не рухатися? Ніколи вже не повернутися в Мілан. А якби й повернутися, що сталося б? Я прислухався до стрілянини на півночі, біля Удіне. Чув кулеметні черги. Але з гармат не стріляли. Це вже було щось. Там на дорозі мали ще бути війська. Я глянув униз і побачив у присмерку клуні Піані, що стояв там на долішньому поверсі. Він мав у руках довгий шмат ковбаси і якусь банку, а під пахвою дві пляшки вина.
— Лізьте сюди, — сказав я. — Там є драбина.
Тоді я зрозумів, що треба йому допомогти, і спустився вниз. Від лежання на сіні в мене паморочилося в голові. Я був напівсонний.
— А де Бонелло? — спитав я.
— Зараз почуєте, — сказав Піані.
Ми піднялися драбиною. Тоді розклали все на сіні. Піані дістав ножа зі штопором і відкоркував пляшку.
— Запечатана воском, — сказав він. — Має бути гарне вино.
Він усміхнувся.
— То де Бонелло? — спитав я.
Піані подивився на мене.
— Він пішов, Tenente, — сказав він. — Вирішив здатися в полон.
Я промовчав.
— Він боявся, що його вб’ють.
Я тримав у руці пляшку й мовчав.
— Бачите, Tenente, ми взагалі проти війни.
— Чому ж ви не пішли? — спитав я.
— Я не хотів залишати вас.
— І куди він пішов?
— Не знаю, Tenente. Просто пішов.
— Гаразд, — сказав я. — Можете покраяти ковбасу?
Піані поглянув на мене в сутінках.
— Я вже покраяв, поки ми говорили, — сказав він.
Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й запивали її вином. Мабуть, це вино берегли до якогось весілля. Було таке старе, що вже втрачало колір.
— Зазирніть у це віконце, Луїджі, — сказав я. — А я піду й погляну в те друге.
Ми пили кожен з окремої пляшки, тож я прихопив свою, підійшов до вузького віконечка, ліг на сіно й почав розглядати мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але там не було нічого, крім полів, голих шовковиць і дощу, що не вщухав. Я пив вино, але мені не ставало від цього краще. Його занадто довго тримали, й воно вже зіпсувалося, втративши і смак, і колір. Я дивився, як западали сутінки; тут сутеніло дуже швидко. Ніч буде чорна й дощова. Не було сенсу розглядати пітьму, і я пішов назад до Піані. Він уже заснув, тож я його не будив, а просто присів біля нього. Він був кремезний чолов’яга, і сон його був міцний. Пізніше я його розбудив, і ми пішли.