Ніч була дуже химерна. Не знаю, чого я очікував, можливо, смерті, стрілянини в темряві або погоні, але нічого такого не сталося. Ми перечекали, лежачи за рівчаком біля траси, поки пройде німецький батальйон, а коли він проминув, перебігли дорогу й рушили далі на північ. Двічі ми мало не наштовхнулися під дощем на німців, але вони нас не побачили. Ми обійшли місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, і згодом опинилися на головних шляхах відступу й цілу ніч ішли в напрямку Тальяменто. Я навіть не усвідомлював таких гігантських масштабів відступу. Рухалася вся країна, а не тільки армія. Ми йшли всю ніч, випереджаючи транспорт на дорозі. У мене розболілася нога, і я був змучений, але ми подолали значну відстань. А от Бонелло явно вчинив дурницю, вирішивши здатися в полон. Тут не було жодної загрози. Ми проминули дві армії, і не сталося нічого лихого. Якби не вбили Аймо, ми взагалі б могли не відчути небезпеки. Ніхто нас не зачіпав, коли ми відкрито йшли залізничною колією. Його застрілили раптово й безпричинно. Цікаво, де був тепер Бонелло.
— Як почуваєте себе, Tenente? — спитав Піані.
Ми йшли край дороги, запрудженої машинами й військами.
— Нормально.
— Я вже втомився йти.
— Ну, але нам більше нічого не залишається, тільки йти. І нема чим перейматися.
— Бонелло був дурний.
— Це точно, дурень.
— А що ви з ним зробите, Tenente?
— Не знаю.
— Може, просто, напишете, що його захопили в полон?
— Не знаю.
— Бо бачите, якщо війна й далі триватиме, його сім’ю можуть серйозно покарати.
— Війна не триватиме, — сказав якийсь солдат. — Ми вертаємось додому. Війні кінець.
— Усі йдуть додому.
— Ми всі вертаємось додому.
— Ходімо, Tenente, — сказав Піані.
Він хотів хутчіш їх обминути.
— Tenente? Який ще тут Tenente? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів!
Піані схопив мене за руку.
— Краще я звертатимусь до вас по імені, — сказав він. — Бо інакше вони можуть накоїти лиха. Кількох офіцерів уже застрелили.
Ми пришвидшили ходу, залишивши їх позаду.
— Я не напишу в рапорті нічого такого, що б зашкодило його родині, — продовжив я нашу розмову.
— Якщо війна закінчиться, це вже не матиме значення, — сказав Піані. — Але я щось не вірю, що їй кінець. Це було б занадто добре.
— Скоро вже довідаємося, — сказав я.
— Не вірю, що війна закінчиться. Усі так думають, а я не вірю.
— Viva la Pace! — вигукнув якийсь солдат. — Хай живе мир! Вертаємось додому!
— Було б гарно, якби ми всі пішли додому, — сказав Піані. — А ви б хотіли піти додому?
— Так.
— Але ми нікуди не підемо. Не думаю, що війні кінець.
— Andiamo a casa! — крикнув інший солдат. — Ідемо додому!
— Вони викидають гвинтівки, — сказав Піані. — Знімають з плечей і кидають прямо на дорогу. Тоді починають вигукувати.
— Краще б вони тримали гвинтівки при собі.
— Вони думають, що їх ніхто не змусить воювати, якщо вони повикидають гвинтівки.
Ми йшли в темряві й під дощем узбіччям дороги, і я бачив, що в багатьох солдатів були ще на плечах гвинтівки. Вони стирчали над їхніми накидками.
— Що за бригада? — гукнув якийсь офіцер.
— Brigata di Pace, — крикнув йому хтось. — Бригада миру!
Офіцер нічого не відповів.
— Що він каже? Що каже той офіцер?
— Геть офіцера. Viva la Pace!
— Ходімо, — сказав Піані. Ми проминули дві англійські санітарні карети, покинуті серед інших застряглих машин.
— Це з Ґоріції, — сказав Піані. — Я знаю ці машини.
— Вони заїхали далі, ніж ми.
— Бо виїхали раніше.
— Цікаво, де їхні водії?
— Мабуть, десь там попереду.
— Німці зупинились перед Удіне, — сказав я. — Ці всі люди встигнуть ще перейти річку.
— Так, — сказав Піані. — Тому я й думаю, що війна триватиме далі.
— Німці могли б іти вперед, — сказав я. — Цікаво, чому вони цього не зробили.
— Я не знаю. Нічого не знаю про цю війну.
— Мабуть, мусили дочекатися решти транспорту.
— Не знаю, — сказав Піані. Наодинці зі мною він став значно лагіднішим. Бо в колі інших водіїв він бував дуже гострий на язик.
— Ви одружені, Луїджі?
— Ви знаєте, що так.
— Це тому ви не хотіли потрапити в полон?