— Одна з причин. А ви, Tenente, одружені?
— Ні.
— Бонелло теж ні.
— Те, що чоловік одружений, ще нічого не означає. Але мені здається, що одруженого тягне назад, до своєї дружини, — сказав я.
Мені хотілося поговорити про дружин.
— Так.
— Як ваші ноги?
— Та як, болять.
Ще вдосвіта ми вийшли на берег Тальяменто і рушили вздовж річки, що широко розлилася, до мосту, яким усі переправлялися на той бік.
— Вони могли б закріпитися на цій річці, — сказав Піані.
У темряві здавалося, що вода піднялася дуже високо. Вона клекотіла у руслі, що стало значно ширшим. Дерев’яний міст був завдовжки майже в три чверті милі, і річка, що зазвичай текла вузькими потічками по широкому кам’яному річищу далеко внизу під мостом, тепер мало не сягала дерев’яних дошок настилу. Ми пройшли берегом, а тоді злилися з натовпом, що переходив міст. Поволі просуваючись під дощем у кількох футах над вируючим потоком, затиснутий у натовпі, мало не впритул до артилерійського зарядного ящика переді мною, я дивився через огорожу мосту на річку. Тепер, коли ми вже не могли йти так, як самі цього бажали, я відчув страшенну втому. Перехід через міст не викликав якогось особливого пожвавлення. Мені було цікаво, що сталося б, якби серед білого дня цей міст почали бомбити з літака.
— Піані, — сказав я.
— Я тут, Tenente.
У цій тисняві він опинився трохи далі в юрбі. Ніхто не розмовляв. Усі намагалися якомога швидше перейти міст, не думаючи більше ні про що. Ми були вже майже на тому боці. Наприкінці мосту стояли з двох сторін офіцери й карабінери, світячи ліхтариками. Я бачив їхні силуети на тлі неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. До того чоловіка рушив карабінер і вивів його, тримаючи за руку. Тоді відвів його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно приглядалися до кожного в колоні, інколи перемовляючись між собою, а тоді виходили вперед і висвічували чиєсь обличчя ліхтариком. Якраз перед тим, як ми порівнялися з ними, вони вивели з колони ще когось. Я побачив цього чоловіка. То був підполковник. Коли його освітили ліхтариком, я побачив зірочки у прямокутнику на його рукаві. Він був сивочолий, низькорослий і гладкий. Карабінер потягнув його кудись за спини тих офіцерів. Коли ми порівнялися з ними, я побачив, як один чи двоє придивилися до мене. Тоді один показав на мене і сказав щось карабінерові. Я побачив, що карабінер прямує до мене, проштовхуючись крізь крайні ряди колони, а тоді відчув, як він хапає мене за комір.
— Що ти робиш? — сказав я і вдарив його в обличчя.
Я побачив під капелюхом його мармизу, закручені вгору вуса і кров, що стікала по щоці. Ще один кинувся до нас.
— Що ти таке робиш? — сказав я.
Він не відповів. Вичікував зручної нагоди схопити мене. Я сягнув рукою за спину, щоб витягти пістолет.
— Ти що, забув, що не маєш права чіпати офіцера?
Той другий схопив мене ззаду і викрутив руку догори. Я повернувся до нього, а тоді перший вчепився мені за шию. Я вдарив його ногою по гомілках, а лівим коліном засадив йому в пах.
— Стріляйте, якщо опирається, — почув я чийсь голос.
— Що це все означає? — спробував я крикнути, але мій голос був не надто гучний.
Вони вже затягли мене на узбіччя.
— Стріляйте, якщо опирається, — сказав офіцер. — Відведіть його туди.
— Хто ви такі?
— Побачите.
— Хто ви такі?
— Польова жандармерія, — сказав інший офіцер.
— Чому ж ви не сказали мені вийти з колони, замість того, щоб мене хапав той бурмило-аероплан.
Вони не відповіли. Не зобов’язані були відповідати. Бо це була польова жандармерія.
— Відведіть його туди, до інших, — сказав перший офіцер. — Чуєте? Він говорить італійською з акцентом.
— Так, як і ти, смердюче лайно, — сказав я.
— Ведіть його до інших, — сказав перший офіцер. Мене повели повз офіцерів убік від дороги, туди, де на галявині понад берегом річки стояла купка людей. Поки ми йшли, звідти долинули постріли. Я бачив спалахи й ляскіт залпу. Ми підійшли до тієї купки. Там стояли рядочком четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік, оточений двома карабінерами. Неподалік стояла ще одна група людей під охороною карабінерів. Четверо інших карабінерів спиралися на свої карабіни біля офіцерів, що провадили допит. Ці карабінери були в крислатих капелюхах. Ті двоє, з якими я прийшов, підштовхнули мене до тих, що очікували допиту. Я подивився на чоловіка, якого допитували офіцери. То був той гладкий, сивочолий і низькорослий підполковник, якого вивели з колони. Офіцери вели допит з усією вправністю, сухістю й самовпевненістю італійців, які мали право стріляти без побоювань, що хтось вистрілить у них.