— З якої бригади?
Він їм сказав.
— Полк?
Він їм сказав.
— Чому ви не зі своїм полком?
Він їм сказав.
— Ви що, не знаєте, що офіцер має бути зі своєю частиною?
Він це знав.
Оце й усе. Заговорив другий офіцер.
— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашої вітчизни.
— Я перепрошую, — сказав підполковник.
— Це через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги.
— Чи вам колись доводилося відступати? — спитав підполковник.
— Італія ніколи не відступає.
Ми стояли під дощем і слухали це все. Ми стояли обличчям до офіцерів, а допитуваний — попереду від нас і трохи збоку.
— Якщо ви збираєтесь мене розстріляти, — сказав підполковник, — робіть це, будь ласка, відразу, без зайвих розпитувань. Цей допит безглуздий.
Він перехрестився. Офіцери перемовились між собою. Один записав щось у блокноті.
— Залишив свою частину, присуджений до розстрілу, — сказав він.
Двоє карабінерів повели підполковника до берега річки. Він ішов під дощем, літній простоволосий чоловік, оточений карабінерами. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. Вони вже допитували когось іншого. Цей офіцер також відбився від своєї частини. Йому не дали нагоди щось пояснювати. Він заплакав, коли йому зачитали з блокнота вирок, а поки його розстрілювали, вони вже почали допитувати наступного. Вони, здається, взяли собі за правило допитувати наступну жертву в той час, як розстрілюють попередню. Тому було очевидно, що в цій ситуації вони вже й самі нічого не можуть змінити. Я не знав, чекати мені допиту чи спробувати відразу втекти. Бо ж очевидно, що я був німцем у італійській формі. Я бачив, як працюють їхні мізки, якщо в них узагалі були мізки і якщо вони ще працювали. Це все були молодики, які рятували свою країну. За Тальяменто заново формувалася Друга армія. Вони страчували усіх офіцерів у ранзі майора й вище, котрі відбилися від своїх частин. А заодно вони без зайвих формальностей розправлялися з німецькими агітаторами в італійській формі. Вони були у сталевих касках. Серед нас тільки двоє мали такі сталеві каски. І ще їх мав дехто з карабінерів. Усі інші карабінери носили крислаті капелюхи. Ми їх прозивали аеропланами. Ми стояли під дощем, і нас виводили поодинці на допит, а тоді розстрілювали. Жоден із допитаних досі не уникнув розстрілу. Ці люди вели допити з тією розкішною безсторонністю й відданістю букві закону, що трапляється в тих, хто засуджує до смерті інших, не відчуваючи жодної загрози власному життю. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. До нашої групи щойно додали ще трьох офіцерів.
— Де був його полк?
Я глянув на карабінерів. Вони дивилися на новоприбулих. Інші дивилися на полковника. Я пригнувся, проскочив між двома чоловіками і помчав до річки, опустивши голову. На краю берега я спіткнувся й шубовснув у воду. Вона була холоднюща, але я намагався якомога довше залишатися під нею. Мене закрутила й понесла течія, і я не виринав на поверхню доки не відчув, що можу взагалі не виплисти. Виринувши, я хапнув повітря й одразу знову занурився. Було досить легко триматися під водою, адже я мав на собі одяг і черевики. Коли я випірнув удруге, побачив перед собою якусь колоду, сягнув по неї і вхопився рукою. Сховав за колодою голову, не наважуючись визирнути з-за неї. Я не хотів бачити берег. До мене долинали постріли, коли я біг і коли вперше виринув з води. Чув їх і тоді, коли був близько до поверхні. Але тепер пострілів не було. Колода погойдувалась на швидкій воді, і я тримався за неї однією рукою. Я глянув на берег. Було таке враження, що він дуже швидко віддаляється. У річці було багато колод. Вода була дуже холодна. Ми проминули зарослий чагарями острівець. Я вхопився обидвома руками за колоду, й вона несла мене за течією. Берег уже зовсім сховався з виду.
Розділ тридцять перший
Буває важко визначити, скільки часу пливеш річкою, коли течія така швидка. Здається, що довго, хоч насправді це може бути зовсім коротко. Вода була холодна і стояла високо, а на поверхні плавало багато речей, змитих з берегів повінню. Мені пощастило, що колода, за яку я тримався, була важка, тож я лежав у крижаній воді, спираючись об колоду підборіддям і притримуючи її легенько обидвома руками. Я боявся корчів і надіявся, що нас приб’є до берега. Ми пливли за водою, а річка робила велику дугу. Починало світати, і я міг уже бачити кущі на березі. Попереду з’явився ще один порослий чагарями острівець, а течія завертала до берега. Я думав, чи не варто позбутися черевиків та одягу і спробувати поплисти до берега, але вирішив не робити цього. Я весь час думав про те, що рано чи пізно виберусь на берег, але босому мені б там було непереливки. Мені ж потрібно було ще якось дістатися до Местре.