Ми проминули його. Я бачив, що він проводжає інші вагони трохи збентеженим поглядом, і нахилився, щоб побачити, як було закріплено брезент. Він мав спеціальні кільця по краях і був прив’язаний до бортів мотузкою. Я витяг ножа, перерізав мотузку і запхав туди руку. Щось тверде випиналося там під намоклим під дощем брезентом. Я підвів голову й поглянув уперед. Товарний вагон переді мною охороняв вартовий, але він дивився у протилежний від мене бік. Я відпустив поруччя й пірнув під брезент. Боляче вдарився об щось чолом, від чого аж потемніло в очах і вискочила ґуля, й відчув на обличчі кров, та попри все це я проліз далі й заліг. Тоді обернувся і знову зав’язав брезент.
Під брезентом, де я лежав, були гармати. Від них приємно пахло оливою й мастилом. Я лежав, слухаючи, як періщить по брезенту дощ і стукають колеса. Крізь брезент проникало трохи світла, і я лежав і дивився на гармати. На них були брезентові чохли. Я подумав, що їх, мабуть, відправили з Третьої армії. Ґуля на лобі розпухла, а кров я зупинив, лежачи нерухомо, аж поки вона запеклася, а тоді зішкрябав засохлу кров, не зачіпаючи порізу. Це все дурниці. Я не мав хустинки, але змив рештки засохлої крові навпомацки дощовою водою, що крапала з брезенту, а тоді витер там насухо рукавом мундира. Я не хотів виглядати підозріло. Я знав, що мені доведеться вилізти звідси перед тим, як поїзд прибуде в Местре, адже хтось, мабуть, прийде оглянути гармати. Гармат було замало, щоб їх губити чи забувати про них. Я був голодний як вовк.
Розділ тридцять другий
Я лежав на помості платформи біля накритих брезентом гармат, мокрий, замерзлий і страшенно голодний. Пізніше я перевернувся і ліг долілиць, поклавши голову на руки. Коліно затерпло, але майже мені не дошкуляло. Валентіні дуже добре виконав свою роботу. Я пройшов половину відступу пішки, а тоді ще плив у Тальяменте з його коліном. Це справді було його коліно. А друге було моїм. Лікарі роблять щось із тобою, і твоє тіло стає вже не зовсім твоїм. Моєю були голова і нутрощі. Живіт аж зводило від голоду. Я відчував, як там усе ходить ходором. Голова була моя, але непридатна для роздумів, лише для спогадів, хоч мало що було згадувати. Я міг би згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, якщо почну про неї думати, не знаючи, чи взагалі її побачу, тому не став би думати про неї, хіба що трішечки про неї, лише про неї у вагоні під неквапливий перестук коліс, при тьмяному світлі, що проникає крізь брезент, про те, як я лежу з Кетрін на помості платформи. Твердо лежати на помості, не думаючи, лише відчуваючи, якою довгою була розлука, який мокрий одяг, як рухається щоразу й легенько поміст, і як самотньо бути наодинці з мокрим одягом і твердим помостом замість дружини.