— Говорите іспанською?
— Трошки.
Він витер стійку.
— Тепер нелегко перейти кордон, але немає нічого неможливого.
— Я нікуди не збираюся їхати.
— Можете залишатися тут, скільки завгодно. Побачите, що я за людина.
— Мушу ще десь піти, але запам’ятаю адресу, щоб повернутися.
Він похитав головою.
— Ви не повернетесь, коли таке говорите. Я думав, що ви потрапили у справжню халепу.
— Ніде я не потрапив. Але варто мати адресу друга.
Я поклав на стійку десять лір за каву.
— Випийте зі мною граппи, — сказав я.
— Це не обов’язково.
— Випийте.
Він налив дві скляночки.
— Пам’ятайте, — сказав він. — Для вас тут відкриті двері. Дивіться, щоб вас ніхто не ошукав. Тут вам буде безпечно.
— Я в цьому певний.
— Справді?
— Так.
Він посерйознішав.
— Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть тут у цьому мундирі.
— Чому?
— На рукавах занадто добре видно, де були зірочки. Матерія там іншого кольору.
Я нічого не сказав.
— Якщо не маєте документів, я можу їх вам дати.
— Які документи?
— Відпускні посвідчення.
— Мені нічого не потрібно. Я маю документи.
— Гаразд, — сказав він. — Але якщо будуть потрібні, я зможу дістати все, що забажаєте.
— І скільки такі папери коштують?
— Залежно які. Ціна поміркована.
— Зараз мені нічого не треба.
Він знизав плечима.
— У мене все гаразд, — сказав я.
Коли я виходив, він сказав:
— Не забудьте, що я ваш друг.
— Не забуду.
— Ми ще побачимося, — сказав він.
— Добре, — сказав я.
Я тримався подалі від вокзалу, де була військова поліція, і зупинив екіпаж неподалік від маленького парку. Дав візникові адресу госпіталю.
Там я зайшов у сторожку швейцара. Мене обняла його дружина. Він потис мені руку.
— Ви повернулися. Живий і здоровий.
— Так.
— Чи ви вже снідали?
— Так.
— То як ви, Tenente? Як ви? — спитала дружина.
— Добре.
— Може, поснідаєте з нами?
— Ні, дякую. Скажіть, а міс Барклі зараз у госпіталі?
— Міс Барклі?
— Англійка, медсестра.
— Його дівчина, — сказала дружина.
Вона поплескала мене по руці й усміхнулася.
— Ні, — сказав швейцар. — Її тут немає.
У мене впало серце.
— Ви певні? Ота висока молода білява англійка?
— Я певний. Вона поїхала у Стрезу.
— Коли вона поїхала?
— Два дні тому з тою іншою англійкою.
— Добре, — сказав я. — Зробіть мені одну ласку. Не кажіть нікому, що бачили мене. Це дуже важливо.
— Я не скажу нікому, — сказав швейцар. Я простягнув йому десять лір. Він відштовхнув банкноту.
— Обіцяю, що не скажу нікому, — сказав він. — Грошей не треба.
— Що б ми ще могли для вас зробити, Signor Tenente? — спитала його дружина.
— Тільки це, — сказав я.
— Ми будемо німі як риби, — сказав швейцар. — Але ви дасте знати, якщо потрібно буде щось від мене?
— Так, — сказав я. — До побачення. Ми ще зустрінемось.
Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід.
Я сів у екіпаж і дав візникові адресу Сіммонса, одного з тих моїх знайомих, що навчався співу.
Сіммонс жив досить далеко, в іншому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я до нього зайшов, він ще й досі лежав сонний у ліжку.
— Ви встаєте страшенно рано, Генрі, — сказав він.
— Я приїхав першим поїздом.
— Що то за історія з тим відступом? Ви були на фронті? Хочете сигарету? Вони там на столі, в коробці.
Це була велика кімната з ліжком під стіною, роялем у другому кінці, комодом і столом. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс підклав собі під спину подушку, сів і закурив.
— Я в скрутному становищі, Сіме, — сказав я.
— Я теж, — сказав він. — У мене завжди скрута. Ви не закурите?
— Ні, — сказав я. — Що треба для того, щоб поїхати в Швейцарію?
— Вам? Вас не випустять з країни італійці.
— Так. Я це знаю. А що швейцарці? Що зроблять вони?
— Вони вас інтернують.
— Я знаю. А що це означає на практиці?
— Нічого. Все дуже просто. Може їхати, куди завгодно. Треба тільки, здається, сповіщати про себе чи щось такого. А що сталося? Тікаєте від поліції?
— Поки що нічого певного.
— Не хочете, то не кажіть. Хоча було б цікаво почути. Бо тут нічого не діється. Я з тріском провалився у П’яченці.
— Страшенно прикро це чути.