— Що ви тут робите в borghese, в цивільному? — спитав бармен, приготувавши мені ще одне мартіні.
— Я у відпустці. Відпустці для одужання.
— Тут нікого немає. Навіть не знаю, чому не закриють готель.
— Рибалили?
— Піймав кілька розкішних екземплярів. У цю пору року тут чудово ловиться з човна на наживку.
— Чи ви отримали тютюн, який я вам послав?
— Так. А ви моєї листівки не отримали?
Я засміявся. Я так і не зміг роздобути той тютюн. Він шукав американський тютюн для люльок, але мої родичі більше його мені не присилали або його десь конфісковували. У будь-якому випадку, я так його й не отримав.
— Я ще дістану його десь, — сказав я. — Скажіть, а чи не бачили ви в місті двох англійок? Вони приїхали сюди позавчора.
— Тут у готелі їх немає.
— Вони медсестри.
— Я бачив двох сестер. Хвилиночку, я зараз довідаюся, де вони.
— Одна з них моя дружина, — сказав я. — Я приїхав зустрітися з нею.
— А друга моя дружина.
— Та я не жартую.
— Вибачте за мій ідіотський жарт, — сказав він. — Я вас не зрозумів.
Він вийшов, і його не було досить довго. Я їв оливки, солений мигдаль і картопляні чіпси, дивлячись у дзеркалі за баром на власне відображення в цивільному одязі. Бармен нарешті повернувся.
— Вони зупинилися в маленькому готельчику біля вокзалу, — сказав він.
— Чи є у вас якісь бутерброди?
— Я подзвоню, щоб принесли. Розумієте, в нас тут нічого немає, бо готель порожній.
— Що, справді, цілком порожній?
— Ні. Кілька осіб ще є.
Принесли бутерброди, я з’їв зо три штуки й випив ще пару мартіні. Ще ніколи не куштував чогось свіжішого і прохолоднішого. Я просто відчув себе цивілізованою людиною. Я забагато споживав червоного вина, хліба, сиру, поганої кави і граппи. Я сидів на високому стільці, око мені милували червоне дерево, латунь і дзеркала, і я ні про що не думав. Бармен почав мене розпитувати.
— Не говоріть про війну, — сказав я.
Війна була десь далеко. Може, її взагалі не було. Тут не було війни. Тут я збагнув, що для мене вона скінчилася. Але я ще не відчував, що вона скінчилася насправді. Я почував себе хлопцем, який прогулює школу, але й далі думає про те, що там діється певної години.
Кетрін і Гелен Ферґюсон якраз вечеряли, коли я прийшов до їхнього готелю. Стоячи у вестибюлі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа спиною до мене, і я бачив її волосся, щоку, прегарну шию і плечі. Ферґюсон щось їй говорила. Вона замовкла, коли зайшов я.
— О, Господи, — сказала вона.
— Привіт, — сказав я.
— Ой, це ти! — сказала Кетрін.
Її обличчя засяяло. Вона не могла повірити своєму щастю. Я поцілував її. Кетрін зашарілася, а я сів за їхній стіл.
— З вами щось сталося, — сказала Ферґюсон. — Що ви тут робите? Ви вже вечеряли?
— Ні.
Підійшла дівчина, що подавала вечерю, і я звелів їй принести тарілку для мене. Кетрін не відводила від мене очей, що світилися щастям.
— А чого це ви в цивільному? — спитала Ферґюсон.
— Я потрапив у кабінет міністрів.
— Ви потрапили в якусь халепу.
— Не журіться, Ферґі. Будьте хоч трішки веселішою.
— Я не можу веселитися, коли бачу вас. Я знаю, що ви накоїли з цією дівчиною. Мені аж ніяк не весело дивитися на вас.
Кетрін усміхнулася мені й торкнулася мене ногою під столом.
— Ніхто зі мною нічого не накоїв, Ферґі. Це все мої проблеми.
— Терпіти його не можу, — сказала Ферґюсон. — Він нічого не зробив, лише занапастив тебе своїми підступними італійськими витівками. Американці ще гірші за італійців.
— Ну, так, шотландці дуже високоморальні, — сказала Кетрін.
— Я не це мала на увазі. Я про його італійську підступність.
— Хіба я підступний, Ферґі?
— Так. І навіть ще гірше. Ви справжня гадюка. Гадюка в італійській формі, з накидкою на шиї.
— Я ж зараз не в італійській формі.
— Це тільки черговий приклад вашої підступності. Ціле літо крутили роман, нагородили дівчину дитиною, а тепер збираєтеся вислизнути крадькома.
Я всміхнувся Кетрін, а вона всміхнулася мені.
— Ми обоє вислизнемо крадькома, — сказала вона.