— Два чоботи пара, — сказала Ферґюсон. — Мені за тебе соромно, Кетрін Барклі. Не маєш ні стиду, ні честі, і ти така ж підступна, як і він.
— Перестань, Ферґі, — сказала Кетрін, поплескавши її по руці. — Не осуджуй мене. Ти ж знаєш, що ми любимо одна одну.
— Забери свою руку, — сказала Ферґюсон. Її обличчя розчервонілося. — Усе було б інакше, якби ти мала хоч трошки сорому. Але ти вже бозна на якому місяці вагітності, і думаєш, що все це жарти, і усміхаєшся від вуха до вуха, бо повернувся твій спокусник. Не маєш ні стиду, ні совісті.
Вона почала плакати. Кетрін підійшла до неї і пригорнула. Вона стояла, заспокоюючи Ферґюсон, а я не помічав, щоб її фігура зазнала якихось змін.
— Плювати я хотіла, — ридала Ферґюсон. — Але це все просто жахіття.
— Годі вже, Ферґі, годі, — втішала її Кетрін. — Я буду присоромлена. Не плач, Ферґі. Не плач, любесенька Ферґі.
— Я не плачу, — ридала Ферґюсон. — Я зовсім не плачу. Просто як згадаю, в яку жахливу халепу ти потрапила. — Вона зиркнула на мене. — Я вас ненавиджу, — сказала вона. — Що б вона не казала, я вас ненавиджу. Ви брудний підступний американський італієць.
Її очі й ніс почервоніли від плачу.
Кетрін усміхнулася мені.
— Не шкірся до нього, коли обіймаєш мене.
— Будь розважливою, Ферґі.
— Знаю, — ридала Ферґюсон. — Не звертайте на мене уваги, ви обоє. Я така засмучена. І нерозважлива. Я знаю це. Я хочу, щоб ви обоє були щасливі.
— Ми щасливі, — сказала Кетрін. — Моя солоденька Ферґі.
Ферґюсон знову заплакала.
— Я не хочу, щоб ви були щасливі так, як зараз. Чому ви не одружитесь? Ви ж не маєте іншої дружини, правда?
— Ні, — сказав я.
Кетрін засміялася.
— Це зовсім не смішно, — сказала Ферґюсон. — Багато хто з них має інших дружин.
— Ми одружимося, Ферґі, — сказала Кетрін, — якщо це тебе втішить.
— Це не для моєї втіхи. Ви самі маєте цього бажати.
— Ми були дуже зайняті.
— Так, я знаю. Зайняті тим, що плодили дітей.
Я думав, що вона знову заплаче, але вона натомість розгнівалася.
— Ти, мабуть, сьогодні підеш з ним?
— Так, — сказала Кетрін. — Якщо він цього хоче.
— А я?
— Ти що, боїшся бути тут сама?
— Так, боюся.
— Тоді я залишуся з тобою.
— Ні, йди з ним. Забирайся відразу. Я вже не можу вас двох бачити.
— Треба ж доїсти вечерю.
— Ні. Забирайтесь геть.
— Ферґі, будь розважливою.
— Я кажу, забирайтесь геть. Обоє забирайтесь.
— Ходімо тоді, — сказав я. З мене вже було досить тієї Ферґі.
— Ось бачите, ви самі хочете піти. Хочете залишити мене тут, щоб я вечеряла самотньо. Я завжди мріяла поїхати на італійські озера, і ось воно як. Ох, ох, — заридала вона, а тоді глянула на Кетрін і поперхнулася.
— Ми залишимося до кінця вечері, — сказала Кетрін. — І якщо захочеш, я буду з тобою, щоб тобі не було самотньо. Я не залишу тебе саму, Ферґі.
— Ні. Ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли. — Вона витерла очі. — Я така нерозважлива. Прошу не звертати на мене уваги.
Дівчина, що подавала на стіл, була засмучена цим плачем. І тепер, коли вона принесла наступну страву, її явно втішило те, що ситуація за столом покращилася.
Тієї ночі в готелі, у нашому номері, за дверима якого стояло наше взуття, а далі тягнувся довгий порожній коридор, з м’яким килимом на підлозі кімнати, з дощем за вікнами і світлом у кімнаті, приємним і затишним, а тоді без світла відчувати збудження від гладеньких простирал і зручного ліжка, відчувати, що ми повернулися додому, відчувати, що ми вже не самі, прокидатися вночі і знаходити іншу особу поруч, і що вона не зникла; а все інше було нереальне. Ми засинали, натомившись, а коли прокидалися, та інша особа також прокидалася, й ніхто не залишався самотній. Нерідко чоловік бажає побути на самоті, і дівчина теж бажає побути самотньою, а якщо вони закохані, то це їх навіть примушує ревнувати одне одного, але я можу чесно зізнатися, що ми такого ніколи не відчували. Ми могли відчувати себе на самоті, коли були разом, на самоті серед усіх інших. Зі мною таке трапилося тільки раз у житті. Я відчував себе самотнім, коли був з багатьма дівчатами, і це найсамотніша самотність. Але разом ми ніколи не відчували самотності або страху. Я знаю, що ніч відрізняється від дня, що все тоді інакше, що нічні речі не можна пояснити вдень, бо їх тоді просто не існує, і що ніч може бути найжахливішою порою для самотніх людей, коли їх огортає самотність. Але з Кетрін не відчувалося цієї різниці, хіба що ніч була ще кращою порою. Якщо люди приносять у цей світ так багато відваги, світ мусить їх убити, щоб зламати, тому він, звісно, й убиває їх. Світ ламає всіх, і багато хто стає після цього ще міцнішим на зламах. Але тих, хто не ламається, він убиває. Він убиває дуже добрих, і дуже лагідних, і дуже відважних без розбору, всіх поспіль. Якщо ж ви не належите до жодної з цих категорій, не сумнівайтеся, що він і вас уб’є, але робитиме це не кваплячись, без особливого поспіху.