Пригадую, як я прокинувся вранці. Кетрін спала, а у вікно сіялося сонячне світло. Дощу вже не було, я встав з ліжка й підійшов до вікна. Унизу були сади, оголені зараз, але прекрасні своїми чіткими геометричними лініями, гравієві стежки, дерева, кам’яний мур біля озера і саме озеро з горами вдалині. Я стояв і дивився у вікно, а коли озирнувся, побачив, що Кетрін уже прокинулася й дивиться на мене.
— Вітаю, дорогенький, — сказала вона. — Правда, гарний день?
— Як ти себе почуваєш?
— Дуже добре. Нам так гарно було вночі.
— Хочеш поснідати?
Так, вона хотіла. Я теж був голодний, тож ми поснідали в ліжку, листопадове сонечко світило у вікно, а таця зі сніданком лежала в мене на колінах.
— Хочеш газету? Ти завжди любив читати газету в госпіталі.
— Ні, — сказав я. — Тепер не хочу.
— Так погано було, що ти навіть читати про це не хочеш?
— Не хочу про це читати.
— Хотіла б я бути з тобою, щоб також знати, як воно було.
— Розкажу тобі колись, якщо це все вкладеться в голові.
— А тебе не заарештують, якщо впіймають без форми?
— Можливо, просто розстріляють.
— Тоді нам тут не варто залишатися. Поїдемо за кордон.
— Я вже про це думав.
— Поїдемо. Дорогенький, тобі краще не ризикувати намарне. Скажи, а як ти дістався з Местре до Мілана?
— Приїхав поїздом. Я був ще тоді у формі.
— Хіба це не було небезпечно?
— Не дуже. Я мав старий літер, дозвіл на проїзд. Я тільки виправив на ньому дати в Местре.
— Дорогенький, тебе ж тут можуть заарештувати будь-якої хвилини. Я цього не переживу. Безглуздо щось таке робити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять?
— Не треба про таке думати. Я вже втомився думати про це.
— А що ти зробиш, якщо прийдуть по тебе?
— Застрелю їх.
— Бачиш, який ти дурненький, я не випущу тебе з готелю, поки ми не заберемося звідси.
— Ну, й куди ж ми заберемося?
— Не треба так, дорогенький, прошу тебе. Поїдемо, де скажеш. Тільки знайди, будь ласка, таке місце, куди б ми могли негайно поїхати.
— По той бік озера Швейцарія, можемо поїхати туди.
— Було б чудово.
Надворі захмарилось, і озеро потемніло.
— Не хочеться тільки, щоб ми весь час переховувались, як ті злочинці, — сказав я.
— Не треба так, дорогенький. Ти ж зовсім недавно почав переховуватись. І ми ніякі не злочинці. Ми гарно проведемо час.
— Я почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії.
— Дорогенький, прошу тебе бути розважливим. Це зовсім не дезертирство. Це ж тільки італійська армія.
Я розсміявся.
— Чудова ти дівчина. Вертаймося до ліжка. Мені так добре в ліжку.
Трохи пізніше Кетрін сказала:
— Ти вже не почуваєш себе злочинцем, ні?
— Ні, — сказав я. — З тобою — ні.
— Ти такий дурненький хлопчик, — сказала вона. — Але я про тебе подбаю. Гарно, дорогенький, що мене не нудить зранку, правда?
— Просто чудово.
— Ти просто не усвідомлюєш, яка в тебе золота дружина. Але я не журюся. Завезу тебе кудись, де ніхто тебе не зможе заарештувати, і ми чудово проведемо там час.
— Поїхали негайно.
— Поїдемо, дорогенький. Куди забажаєш і коли забажаєш.
— І ні про що не думатимемо.
— Гаразд.
Розділ тридцять п’ятий
Кетрін пішла берегом озера побачитися з Ферґюсон у її маленькому готельчику, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів у одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Армія не втримала Тальяменто. Вона відступила до П’яве. Я пам’ятав цю річку. Залізниця перетинала її по дорозі на фронт біля Сан-Дони. П’яве там текла поволі, була глибока й доволі вузенька. Далі починались москітні болота й канали. Там було декілька симпатичних вілл. Колись перед війною, прямуючи в Кортіна-д’Ампеццо, я кілька годин їхав у горах берегом П’яве. Зверху вона нагадувала потічок, де водиться форель, і стрімко текла в тіні навислих скель, утворюючи довгі смуги мілини й заток. Біля Кадоре дорога звертала вбік від річки. Цікаво, думав я, як будуть війська спускатися згори вниз. Прийшов бармен.