— Про вас запитував граф Ґреффі, — сказав він.
— Хто?
— Граф Ґреффі. Пам’ятаєте, той літній чоловік, що був тут минулого разу, коли ви в нас зупинялися.
— А він тут?
— Так, зі своєю племінницею. Я сказав йому про вас. Він хоче зіграти з вами в більярд.
— І де він?
— Пішов прогулятися.
— Як він?
— Весь час молодшає. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським.
— А як грає в більярд?
— Добре. Виграв у мене. Дуже зрадів, коли я сказав йому, що ви є тут. Йому тут немає з ким грати.
Графу Ґреффі було дев’яносто чотири роки. Він був сучасником Меттерніха, цей старий чоловік з сивим волоссям і вусами, що вирізнявся вишуканими манерами. Він побував на дипломатичній службі як у Австрії, так і в Італії, а дні його народження ставали визначними подіями світського життя Мілана. Він збирався прожити до ста років і грав у більярд з такою невимушеною легкістю, якої ніхто б не міг сподіватися від його крихкого дев’яносточотирилітнього тіла. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав до Стрези вже після завершення сезону, і ми з ним грали в більярд, попиваючи шампанське. Мені дуже сподобалося таке поєднання, а він дав мені п’ятнадцять очок фори і все одно обіграв.
— Чому ви мені раніше не сказали, що він тут?
— Забув.
— А ще хто є?
— Ви їх не знаєте. Усього тут тільки шість осіб.
— А чим ви зараз зайняті?
— Нічим.
— Ходімо порибалимо.
— Можна на годинку.
— Ходімо. Візьміть волосінь з наживкою.
Бармен одягнув пальто, і ми вийшли з готелю. Тоді спустилися вниз, дістали човна, я сів за весла, а бармен умостився на кормі й занурив у воду волосінь, якою ловлять з човна озерну форель, з блешнею-вертушкою й важким грузилом на кінці. Ми веслували вздовж берега, а бармен тримав у руці волосінь і вряди-годи її посмикував.
Стреза виглядала з озера цілком безлюдною. Було видно довгі ряди голих дерев, великі готелі й зачинені вілли. Я почав гребти до Ізола-Белли і підплив майже до самих стін, де вода ставала раптово глибшою, і можна було бачити, як кам’яниста стіна занурюється навскоси в прозору воду озера, а тоді стримить далі, оточуючи цей рибальський острів. Сонце сховалося за хмарою, і вода була темна, гладенька й дуже холодна. Риба не хотіла клювати, хоч ми бачили часом кола на воді, коли вона підпливала до поверхні.
Я вигріб туди, де на рибальському острові стояли витягнуті на берег човни, а чоловіки ладнали сіті.
— Може, щось вип’ємо?
— Гаразд.
Я пришвартувався до кам’яного причалу, а бармен витягнув з води волосінь, змотав її й поклав на дно човна, а блешню зачепив за край планшира. Я вийшов і прив’язав човен. Ми рушили до маленької кав’яреньки, сіли за голий дерев’яний столик і замовили вермут.
— Стомились веслувати? Назад погребу я, — сказав він.
— Я люблю веслувати.
— Може, нам більше пощастить, якщо ви триматимете волосінь.
— Тоді гаразд.
— Скажіть, як іде війна.
— Паскудно.
— Я там не мушу бути. Вже застарий, як той граф Ґреффі.
— Може, ще пошлють.
— Наступного року призиватимуть чоловіків мого класу. Але я не піду.
— А що тоді зробите?
— Поїду за кордон. Не піду на війну. Я вже раз воював у Абісинії. Досить. А ви чого пішли?
— Сам не знаю. Дурний був.
— Ще вермуту?
— Можна.
Назад веслував бармен. Ми запливли аж за Стрезу, а тоді повернули назад, тримаючись берега. Я тримав туго напнуту волосінь, відчуваючи, як легенько пульсує й обертається блешня-вертушка, і дивився на темну листопадову воду й безлюдний берег. Бармен гріб розмашистими рухами, і щоразу, коли човен кидало вперед, волосінь здригалася. Одного разу в мене клюнуло: волосінь раптово напнулася і смикнулася в мене з-під пальців. Я потягнув її й відчув там живу вагу форелі, а тоді волосінь знову здригнулась і обвисла. Риба зірвалася.
— Була велика, як відчувалося?
— Доволі велика.
— Колись я ловив з човна сам, тримаючи волосінь у зубах, і одна так смикнула, що мало не вирвала мені щелепу.
— Найкраще обв’язувати довкола ноги, — сказав я. — Тоді все добре відчуваєш, і зуби не повилітають.
Я запхав у воду руку. Вода була дуже холодна. Ми вже опинилися майже навпроти готелю.