— Мені треба вертатися, — сказав бармен, — маю бути на місці біля одинадцятої. L’heure du cocktail, година коктейлю.
— Гаразд.
Я витяг волосінь і намотав її на паличку з зарубками на кінцях. Бармен підгріб човном до невеличкого схилу в кам’яній стіні і припнув його там на ланцюг із замком.
— Якщо буде потрібен човен, — сказав він, — я дам вам ключ.
— Дякую.
Ми піднялися до готелю й зайшли у бар. Я більше не хотів так рано пити й пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила прибирати в кімнаті, а Кетрін ще не повернулася. Я ліг на ліжко, намагаючись ні про що не думати.
Коли прийшла Кетрін, мені знову стало добре. Вона сказала, що Ферґюсон чекає внизу. Вона прийшла пообідати з нами.
— Я знала, що ти не будеш проти, — сказала Кетрін.
— Ні, — сказав я.
— Що з тобою, дорогенький?
— Не знаю.
— Я знаю. Ти не знав, чим зайнятися. У тебе ж нікого, крім мене, а я собі пішла.
— Це правда.
— Вибач, дорогенький. Я знаю, як це, мабуть, жахливо, коли раптово залишаєшся ні з чим.
— У моєму житті завжди стільки всього було, — сказав я. — А зараз, коли тебе немає поруч, у мене порожнеча, пустка.
— Але ж я буду з тобою. Мене не було тільки дві годинки. Невже тобі не було чим зайнятися?
— Я пішов рибалити з барменом.
— Було цікаво?
— Так.
— Не думай про мене, коли мене немає.
— Я так робив на фронті. Але там я не сидів без діла.
— Отелло став безробітним, — підсміхнулася з мене вона.
— Отелло був негром, — сказав я. — І я тебе не ревную. Просто я так тебе кохаю, що для мене більше нічого в світі не існує.
— Будеш чемним хлопчиком і гарно поводитимешся з Ферґюсон?
— Я завжди гарно до нею ставлюся, поки вона сама не починає мене обзивати.
— Будь з нею привітний. Подумай, як багато ми маємо, а в неї нічого.
— Не думаю, що вона хоче мати те, що й ми.
— Ти ще багато чого не знаєш, дорогенький, як на такого розумного хлопчика.
— Я буду чемний з нею.
— Я знаю, що будеш. Ти такий солоденький.
— Але потім вона ж не залишиться, ні?
— Ні. Я її позбудуся.
— І ми тоді піднімемося сюди.
— Звичайно. Думаєш, я сама цього не хочу?
Ми зійшли вниз пообідати з Ферґюсон. Її дуже вразив наш готель і розкішна зала ресторану. Ми замовили гарний обід і пару пляшок білого капрі. Граф Ґреффі зайшов до ресторану і вклонився нам. З ним була його племінниця, схожа трохи на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін і Ферґюсон, і на Ферґюсон це справило велике враження. Готель був величезний, розкішний і порожній, але їжа була смачна, вино дуже приємне, і врешті-решт завдяки вину настрій у нас усіх став просто чудовий. Кетрін і так перебувала в прекрасному настрої. Була просто щаслива. Ферґюсон теж пожвавішала. Та й я почував себе пречудово. Після обіду Ферґюсон повернулася до свого готелю. Сказала, що хотіла б після обіду трохи полежати.
Десь підвечір хтось постукав у наші двері.
— Хто це?
— Граф Ґреффі хотів би знати, чи не зіграєте ви з ним партію в більярд?
Я подивився на годинник; я його зняв перед тим, як лягти, і він лежав під подушкою.
— Ти мусиш іти, дорогенький? — прошепотіла Кетрін.
— Думаю, було б непогано.
Годинник показував чверть на п’яту.
Уголос я сказав:
— Перекажіть графові Ґреффі, що я буду в більярдній о п’ятій.
За чверть до п’ятої я поцілував на прощання Кетрін і пішов до ванної вдягнутися. Зав’язуючи краватку і дивлячись на себе в дзеркало, я сам собі здавався дуже дивним у цивільному вбранні. Треба було не забути купити собі більше сорочок і шкарпеток.
— Тебе довго не буде? — спитала Кетрін.
Вона виглядала такою чудовою в ліжку.
— Чи не міг би подати мені щітку?
Я дивився, як вона розчісує свої кучері, нахиливши голову, щоб волосся спадало на один бік. Надворі було темно, а світло лампи над узголів’ям ліжка осявало її волосся, шию і плечі. Я підійшов і поцілував її, притримуючи її руку зі щіткою, а вона відкинула голову назад на подушку. Я обціловував її шию та плечі. Я так її кохав, що мало не втрачав свідомість.
— Не хочу нікуди йти.
— І я не хочу, щоб ти кудись ішов.
— То я тоді не піду.
— Ні. Піди. Це ж ненадовго, а тоді ти повернешся.
— І ми повечеряємо тут.
— Біжи і скоріше вертайся.
Я знайшов графа Ґреффі у більярдній. Він тренував удари і здавався дуже тендітним у світлі, що падало зверху на більярдний стіл. На столику для карт, що стояв трохи віддалік, куди не сягало світло, виднілося срібне відерце з льодом, з якого стирчали корки і шийки двох пляшок шампанського. Коли я підійшов до столу, граф Ґреффі випростався і рушив мені назустріч. Він простягнув мені руку.