— Ось і зі мною так. А це не мудрість. Чи ви цінуєте життя?
— Так.
— Я теж. Бо це все, що в мене є. А також гучні святкування днів народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не влаштовуєте таких святкувань.
Ми обидвоє випили трохи вина.
— А що ви насправді думаєте про цю війну? — спитав я.
— Думаю, що вона безглузда.
— А хто в ній переможе?
— Італія.
— Чому?
— Вони молодша нація.
— Хіба молодші нації завжди виграють війни?
— Здатні на це певний час.
— А потім що?
— Вони стають старими націями.
— А ви ще казали, що не мудрі.
— Любий юначе, це не мудрість. Це цинізм.
— Мені це здається вельми мудрим.
— Не особливо. Я міг би вам навести і протилежні приклади. Але й цей може бути. Ми вже допили шампанське?
— Майже.
— Може, вип’ємо ще? А тоді мені треба перевдягнутися.
— Мабуть, краще ні.
— Ви певні, що більше не хочете?
— Так.
Він підвівся.
— Маю надію, що вас завжди супроводжуватиме удача, ви будете дуже щасливі і матимете міцне-преміцне здоров’я.
— Дякую вам. А я маю надію, що ви житимете вічно.
— І вам дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, помоліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це кількох своїх друзів. Сподівався, що й сам стану побожний, але чомусь не вийшло.
Мені здалося, що він сумовито усміхнувся, хоч я не був певний. Він був такий старий, а його обличчя було настільки пооране зморшками, що усмішка губилася серед тих зморшок, і її нюанси й відтінки було важко визначити.
— Можливо, я стану дуже побожний, — сказав я. — Та в будь-якому випадку молитимусь за вас.
— Я завжди сподівався стати побожним. У нашій родині всі помирали дуже побожними. Але зі мною чомусь цього не сталося.
— Ще зарано.
— Мабуть, уже запізно. Можливо, моє релігійне почуття вмерло раніше за мене.
— А моє з’являється лише вночі.
— Але ж ви ще й закохані. Це теж релігійне почуття, не забувайте цього.
— Ви в це вірите?
— Звичайно, — він підступив на крок до столу. — Було дуже люб’язно з вашого боку пограти зі мною.
— Я мав велику приємність.
— Піднімемось нагору разом.
Розділ тридцять шостий
Тієї ночі здійнялася буря, і прокинувшись, я чув, як періщить у шибки дощ. Він затікав у кімнату крізь відчинене вікно. Хтось стукав у двері. Я навшпиньки підійшов до дверей, щоб не тривожити Кетрін, і прочинив їх. Там стояв бармен. Він був у плащі і тримав у руці мокрий капелюх.
— Можна поговорити з вами, Tenente?
— А що сталося?
— Дуже серйозна справа.
Я озирнувся. В кімнаті було темно. Я побачив воду на підлозі під вікном.
— Заходьте, — сказав я.
Тоді взяв його за руку й завів до ванної; зачинив двері й запалив світло. Я сів на краєчок ванни.
— Що сталося, Еміліо? У вас якась біда?
— Ні. У вас, Tenente.
— Так?
— Вас мають заарештувати вранці.
— Так?
— Я прийшов вас попередити. Я був у місті й почув, як про це говорили в кав’ярні.
— Ясно.
Він стояв там у мокрому плащі, тримав у руці мокрого капелюха й мовчав.
— Чому мене мають заарештовувати?
— Щось пов’язане з війною.
— Знаєте, що саме?
— Ні. Знаю тільки, що їм відомо про те, як ви приїздили сюди офіцером, а тепер ви тут у цивільному. Після цього відступу вони усіх заарештовують.
Я на хвилинку замислився.
— О котрій мають по мене прийти?
— Зранку. Точної години не знаю.
— Що б ви мені порадили?
Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був дуже мокрий, і з нього капало на підлогу.
— Якщо вам нема чого боятися, арешт не повинен зашкодити. Але завжди погано потрапити під арешт… особливо тепер.
— Я й не хочу потрапити під арешт.
— Тоді тікайте у Швейцарію.
— Як?
— У моєму човні.
— Там буря, — сказав він.
— Буря вже вщухла. Трохи ще штормить, але то вже не страшно.
— І коли ж нам вирушати?
— Просто зараз. По вас можуть прийти з самого ранку.
— А що з нашими речами?
— Спакуйте їх. Нехай ваша дама одягнеться. Речі я занесу.
— А де ви будете?
— Я почекаю тут. Не хочу, щоб хтось мене побачив у коридорі.
Я прочинив двері, знову їх закрив і зайшов у спальню. Кетрін уже прокинулась.